Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 19)
ЕПІЛОГ
Всім своїм виглядом — кошлатими насупленими бровами, носом, сварливо навислим над нижньою половиною обличчя, підібганими губами — Таламян виражав невдоволення. Він заявив:
— Я вами невдоволений, Олексо Васильовичу. Ви дозволили вашим фантазіям завести вас надто далеко. Ну гаразд, я ладен зрозуміти, що у вас промайнула думка про зв’язок загибелі людей на чужій планеті зі злочином. Але ви її, цю нікчемну думку, не лише не викинули, ви її перетворили на робочу гіпотезу, поставили під сумнів порядність таких людей, як доктор Олена Бурцен, капітан Масграйв, професор Сааді…
Олекса Санкін сидів у кріслі напроти Головного і не підводив очей.
Набіль Сааді великодушно погодився детективні завихрення Олекси не розголошувати й обіцяв забути, тому всім необізнаним було відомо лише те, що Сааді й Санкін провели блискучу розвідку планети Мегера, виявили унікальну мислячу субстанцію і встановили з нею контакт.
Перемовини з Озером почалися того-таки пам’ятного й багатого враженнями дня. Олекса, котрий зовсім уже було розпрощався з життям, зі здивуванням виявив, що його голова — в шоломі! Зате Сааді сидів на землі з голою головою, і його шолом валявся в траві. Спочатку Олекса подумав, що Абу-Фейсал з’їхав з глузду або впав у транс, загіпнотизований хижаком. Відтак помітив, що погляд професора, спрямований на Озеро, цілком осмислений, а губи шепочуть якісь слова. Олекса прислухався, але нічого не розібрав: Сааді бурмотів беззвучно.
До Олекси нараз дійшло, що Набіль не збирався його вбивати. Удар по потилиці був єдиним засобом зупинити його нестриманий порив. Олекса подивився на спокійне Озеро і зважився. Розстебнув застібку шолома й відразу зажмурився, засліплений лавиною образів, що ринули в мозок.
У деяких символах Олексі вгадувалися мегеріанські тварини, але більшу частину зображень зрозуміти було годі. І проте контакт із позаземним інтелектом усе ж виник! Озеро, яке він мало не знищив пострілом бластера, розмовляло, намагалося знайти з ними спільну мову!
Їм нечувано пощастило. Цілком випадково гіперліт закинув Санкіна й Сааді на Мегеру саме тоді, коли наближався Двадцять шостий сезон — єдиний час, коли Озеро ставало розумним. Професор порівнював це зі звичайним людським сном у масштабі річного циклу, з тією лише різницею, що ми, люди, просипаємо в році десь чверть життя, але спимо з перервами, а Озеро спить майже дев’яносто відсотків часу, і підряд.
Якими категоріями мислить Озеро, ні Олекса, ні Сааді не зрозуміли, та й не сподівалися зрозуміти за єдиний день Контакту. Цим займатимуться сотні вчених, і важко сказати, коли стане можливим осмислений діалог. Але дещо дослідники зуміли зрозуміти: наприклад, що Озеро не самотній мислячий представник планети, що є ще й інші Озера на Мегері… Період розумності їх триває всього один сезон, коли природа дозволяє не турбуватися ні про їжу, ні про енергію. Пізніше, коли змінюються кліматичні умови, Озеро неохоче покидає свою розумну іпостась: ще декілька днів бореться, намагаючись утримати думки, що розбігаються, і не помічає, як повертається в хижий стан.
У такий перехідний час і опинилися на березі озера Бурцен та Декамповерде. Вони уловили останні обривки думок Озера, повідомили про них на форстанцію й вирішили продовжити спостереження. Астронавти стали жертвами, але не інопланетного інтелекту, а вже бездумного, зажерливого хижака.
Санкін і Сааді застали прикордонний період Мегери, що передував станові Розуму. Озеро переходило з хижої стадії в розумну. І коли б не тверда важка рука Сааді, що останньої миті втримала Санкіна від непоправного кроку, жертвою нерозуміння цього разу міг стати мислячий представник чужої планети.
— Я помирився з Сааді, — сказав Олекса Таламянові. — Він більше не ображається…
— Це зрозуміло, — гмикнув редактор. — Набілеві Сааді віддали належне всі представники роду людського… Але як ви збираєтеся порозумітися з іншими?
— Хто ж інші? — здивувався Олекса.
Про деталі його стихійного розслідування справді знали лише двоє: Сааді — але з ним питання вже залагоджене, і Таламян, якому виконавчий форстанційний кібер дав гіперграму, не дочекавшись повернення Санкіна у призначену годину. Коли після всіх подій цього дня він потрапив на станцію і пригадав про наказ, його «детективна» версія зі всіма розписаними ним барвистими подробицями вже пішла на Пальміру. Олекса хотів послати навздогін спростування, але аварійний флашер був уже використаний.
— Гаразд, товаришу Санкін, — сказав Таламян, змінюючи гнів на ласку. — Гадаю, у вас вистачить мужності вибачитися перед усіма людьми, яких ви незаслужено образили. Це люди нашого, двадцять третього століття, а ви, Олексо, надумали їхні пристрасті міряти детективною міркою трьохсотрічної давності…
На серці в Санкіна полегшало.
Олекса зробив крок до дверей, але редактор зупинив його.
— Олесю, одна деталь у цій історії мені так і незрозуміла. Чому все-таки на Бурцені й Декамповерде не було шоломів? Озеро, яким би хижим воно не було тоді, зірвати шоломи й пробити захист костюмів не могло. Але якщо не Озеро і не хтось із членів експедиції, то що змусило астронавтів до цього? Не самі ж вони, справді, відкрилися! Чи це так і залишиться для нас загадкою століття?
— Хочеш, Рафіку, ще одну версію? Гадаю, безпомилкову, — осмілів Санкін.
— Ну-ну? — зацікавлено звів брови Таламян.
— Бурцен і Аніта були закохані одне в одного, ти знаєш?
— Але до чого тут це?
— А до того! Ніхто їх не змушував вимкнути захист костюмів, вони зняли шоломи самі й… захопилися, вчасно не заблокували захист від псі-випромінювань.
— Та навіщо, навіщо все-таки їм знадобилося знімати шоломи, ти не відповів.
— Тому, товаришу Таламян, — відповів Олекса, подивившись у вікно, — що закохані у всі часи неодмінно цілуються. А робити це в шоломах… досить незручно.
Таламян засміявся, а Санкін вийшов із кабінету і, не в змозі більше стримувати свої почуття, побіг униз сходами, перестрибуючи через сходинки.
КОРАЛИ КАЙОБЛАНКО
Чорне небо, немов оксамитне тло, підкреслювало молочну сліпучість планети, яка фарфоровим блюдцем уляглася посеред екрану. Недалеко від блюдця розмістилася трохи менша блакитнувата розеточка з темними розпливчастими плямами, схожими на грубі, мазками написані квіти.
«Що чекає нас на цих двох планетах?» — укотре спробував угадати еколог Ігор Краснов, удивляючись у диски, що наближалися, які чомусь назвали по-староіспанськи: Кайобланко і Кайонегро — Білий Камінь і Чорний Камінь. Ігоря нараз нестримно потягнуло туди, в чужий, незнайомий світ, щоб негайно, зараз же пережити все, що доля підготувала їхній експедиції.
— Бобе! — покликав він. — А може, почнемо з Кайонегро? Кажуть, це планета гір. Сто років не лазив по скелях.
Пілот Роберт Чекерс не відповів, але поза його красномовно свідчила, що він зайнятий і його краще не турбувати з дурницями.
— То що ж, на Кайонегро не полетимо? — сумно перепитав Ігор.
— Полетимо. Лише після Кайобланко.
— Ну, давай хоч туди, — зітхнув Ігор. — Тільки швидше б…
— Коли намічено, тоді й прилетимо.
— Гарантуєш?
— Якщо мене постійно не відвертатимуть від праці вчені сновиґайли.
Ігор устав, крутнув обертове крісло, сприкрено махнув рукою і вийшов з рубки. Відтак постояв у нерішучості, не знаючи, куди податися: в лабораторії й справді роботи наразі ніякої немає, спати ще рано, а з рубки Чекерс його майже виставив. «Сновиґайло»! Нічого, сядемо на Кайобланко, подивимося, хто працюватиме, а хто — сновигатиме. Так, але робити справді нема що. «Піду в салон, — подумав Ігор. — Може, там Надя. Хоч побалакаю з нормальною людиною».
Увійшовши до кают-компанії, Ігор побачив, що не помилився: Надія Сереброва, біохімік із його еколабораторії, сиділа в м’якому плюшевому кріслі, затишно підібгавши під себе ноги, руки схрестивши на грудях. Голову її майже повністю приховував відеошолом, лише злегка підфарбовані розтулені губи виглядали з-під його матової півсфери, та пружно вибивалася коротка чорна коса.
— Надійко! — покликав Ігор.
Дівчина не відповіла. Ігор підійшов до крісла, підняв з ворсистої підлоги коробку від відеокасети: «Легенди про майя, ацтеків та інків». Усе… Від фільму її тепер не відірвати. Ігор потинявся ще трохи по кают-компанії, знічев’я зірвав ромашку в квітковій ніші, сунув у коробку з-під «Легенд», посміхнувся й пішов до себе.
Тягар вимушеного неробства для Ігоря й Надії, на їх велику полегкість, закінчився на ранок.
О 6 годині 23 хвилини за бортовим часом Чекерс вивів корабель на орбіту навколо Кайобланко й вимкнув іонну тягу. Ще за годину сорок закінчилося розстикування — дисколіт скинув із себе в декілька разів більшу від нього за масою ношу, яку весь шлях штовхав перед собою. Відокремившись від вантажного причепа, що не лише містив запас пального, склади, майстерні, радіоапаратуру, але й захищав корабель від можливих небезпек у відкритому космосі, дисколіт відразу втратив на автономності й життєздатності. Проте вантаж, майже невідчутний у космічному просторі, в умовах тяжіння, близького до земного, став би непосильним тягарем. Та й у автономного дискольота запас надійності для планетарних умов більш ніж достатній. Одним коротким ударом двигунів пілот скинув дисколіт з орбіти й почав планеруючий спуск. На висоті чотирьох кілометрів, коли атмосфера стала густішою, купол над центральною частиною апарата розсунувся, і звідти з’явилися насаджені на одній осі, один над одним пропелери. Безшумно закрутились у протилежні боки могутні лопаті, і дисколіт відразу ж віднайшов опору й рух.