Григорий Темкин – Зоряний єгер (страница 20)

З цієї миті для трьох чоловік, які досі були лише членами екіпажу, а двоє, можливо, навіть лише пасажирами, почалося виконання екологічної програми. За тиждень, що його план досліджень відводив на кожну планету, їм належало зробити на невеликій висоті обліт планет і здійснити посадки на розсуд еколога. Не надто обширна програма, але їхня група була першою, й вони мали лише скласти попередній огляд, зібрати початкові дані для довгострокової, розширеної наукової експедиції.

Дисколіт на малій швидкості йшов над Кайобланко. Під ним розгорнувся справжній океан, що сховав під своєю солоною ковдрою дві третини всієї планети. Дув легкий вітер, і в смарагдових хвилях, що здіймалися наче тугі боки гігантського, важко дихаючого звіра, спалахували крижинками й відразу ж танули сріблясті закрутні. Нічого цікавого.

— Піду провідаю Роберта, — сказала Надія й вийшла з лабораторії.

Ігор нараз подумав, що Чекерс сидить у пілотському кріслі, не встаючи години з другої ночі: чомусь, навіть при найпростішому маневрі, пілоти обов’язково дублюють автоматику. А тут треба було провести гальмування, розстикування, спуск у атмосферу, перехід на вертолітний режим… Причому весь цей час Чекерс сидить сам. Присоромившись власного егоїзму, Ігор увімкнув зв’язок з рубкою.

— Гей, Бобе, як ти там? — покликав він і тут-таки почув цокання каблучків: до кабіни пілота увійшла Надя.

— Авжеж, як ти, Бобі? — повторила його питання дівчина.

Чекерс обернувся, й Надя побачила, що на його гладкому, круглощокому обличчі, якому великі пухкі губи зазвичай надавали скривдженого, буркотливого вигляду, проступив попелястого відтінку наліт. Глибоко посаджені очі опукло відтіняли синюваті мішки.

— Спасибі, нічого, — облизнув губи Роберт.

— Як це «нічого»! — вжахнулася Надя. — Та ти сам на себе не схожий. І взагалі, ти всі ці дні працював мов каторжний, а ми з Ігорем байдики били. Відпочити тобі треба…

— Ось сядемо на першу посадку — відпочину. Добу відсиплятимуся. А поки… — Роберт вибачливо посміхнувся, — поки я не відмовився б від чашки кави.

— Це я миттю, — відгукнулася Надя.

— Слухай, Бобе, — запропонував Ігор по інтеркому, — чого тобі ще шість годин чекати посадки? Йди поспи, а я давай поведу. Мені однаково робити нема що. Та ти не хвилюйся, — додав він, відчувши в мовчанні пілота сумнів, — тут же море. Тиша й спокій, ніяких тобі маневрів: знай тримай курс і нікуди не збочуй. І потім, я ж умію водити такі вози, як наш…

Це Чекерс знав: як еколог, Краснов навчався водінню малих космічних апаратів. Проте дисколіт був кораблем середнього класу, й довіряти штурвал непрофесіоналові Чекерс ніколи б не став — у космосі, на іонній тязі… Але на вертолітному ходу керувати дискольотом міг майже кожен власник любительських прав, тим більше що політ над океаном справді ніякої складності не складає. Крім того, Роберт і справді почував себе втомленим. Тому, обумовивши, що Ігор ітиме на висоті ста метрів і не швидше ста кілометрів на годину, пілот поступився своїм кріслом.

Ігор майже фізично відчував, як в океані під ними вирує, пульсує життя. До прикрості шкода було, що бортовими приладами нічого цього не побачити: програма експедиції не передбачала підводних досліджень, і, природно, зайвої апаратури — ах, як би вона зараз придалася! — на дискольоті не було. Але якщо океанські роботи не заплановані, хіба з цього випливає, що треба летіти мало не під хмарами й навіть не намагатися заглянути в море хоча б одним оком?

Спокуса виявилася не до снаги екологові. Ігор запропонував Наді знизитися до десяти метрів над поверхнею, й дівчина, якій уже надокучив одноманітний політ, з радістю його підтримала.

Ігор зрушив штурвал.

Море відразу вистелилося під самим черевом дискольота пінявою мереживною скатертиною й помчало, покотилося назад, піддражнюючи молодих учених блиском риб’ячих тіл, що виплигували з води, знаками питань вигнутих мацаків, які то тут, то там виникали над брижами, бурими колоніями зоопланктону, що покривали часом сотні квадратних метрів, немов вихлюпнуте в океан чорнило…

— Давай зачерпнемо пробу, — запропонувала Надя, й Ігор було приготувався запускати «мисливця», але помітив, що на панорамному оглядовому екрані, до самого обрію зайнятому лише блакитним небом і малахітовим морем, з’явилася чорна цятка.

«Або острівець якийсь, або…» Ігор втиснув у приладову панель клавішу, запитуючи бортову систему. Аналізатор безтурботно підморгнув йому дисплеєм і повідомив, що прямо по курсу наявна крупна біомаса, близько п’ятдесяти тонн. Ігор знову подивився на екран і сам тепер розгледів, що «біомаса» у них на шляху — величезна морська тварина, формою схожа на черепаху.

— Надю, ти її бачиш?! — закричав він.

— Бачу, бачу. Таку громадину не захочеш — помітиш. Вона ж не менша від дискольота. Давай сфотографуємо?

— Обов’язково. Я тебе проведу просто над нею.

— А це безпечно? — щоб чисте було сумління, запитала Надя, вже спішно готуючи фотоапаратуру.

— Не бійся, ми ж плуганимося на десяти метрах, а черепаха над водою підноситься всього на… — Ігор звірився з приладом, — на два з половиною. Сім метрів — прозір.

Краснов ледь зрушив штурвал, підправляючи курс точно на ціль — черепаху, що плавучим грибом розляглася на поверхні. На брудно-сірому панцирі вже розрізнялися клітини гігантських тьмяних пластин. Збоку панцира в отворі, схожому на вхід у печеру, вгадувалася втягнута голова.

Відстань між дискольотом і твариною навіть не скорочувалася, вона просто танула зі стрімкістю опущеної в окріп бурульки.

«Що ж вона голову ховає, боїться, чи що, а чи зніматися соромиться?» — з досадою подумав Ігор, усе ближче підлітаючи до черепахи.

І тут-таки, ніби у відповідь на його жалкування, з-під панцира раптом зметнувся вгору велетенський плоский дзьоб, що складав, здавалося, всю голову черепахи. За дзьобом, немов пожежний шланг за наконечником, гофрованим рукавом потягнулася зморшкувата шия. На вигляд тендітна й худа, в міру наближення дискольота вона ставала все товщою, міцнішою. Це було видовище. І коли Ігор, похопившись, струсив із себе заціпеніння, дорогоцінні миті були вже згаяні: лускаті складки шиї вповзли в екран, а над ліхтарем рубки нависла дзьобата голова з незмигними прорізами байдужих очей.

Все це відобразилося в мозку у Краснова яскравою й неживою миттєвою картиною… Сліпучим ліхтариком спалахнула і згасла думка, що зараз буде зіткнення…

Але, як усі справжні водії, Ігор у критичних ситуаціях умів інстинктивно, не роздумуючи, за частки секунди ухвалювати оптимальні рішення.

— Надю, тримайся! — крикнув Ігор.

Дисколіт слухняно накренився, завалившись уперед, і на всій швидкості встромився у воду перед самою черепахою. За сплеском падіння пролунав глухий удар, дисколіт труснуло, обривисто тенькнула, луснувши, сталь. Відтак закашлявся й затих вертолітний движок, і запала тиша. Пускаючи крихітні шалені бульбашки, по оглядовому склу розповзалася прозора волога блакить. «Ми тонемо», — подумав Ігор. Над рубкою пропливло неосяжне кістяне черево, промайнули і зникли два ряди страхітливих пазуристих ластів. Знову щось дряпнуло по даху.

Борючись із іскрами, що стрибали перед очима, — приклався-таки чолом об панель! — Ігор труснув головою.

— Надіє, Роберте! — покликав він. — Ви цілі?

— Я ціла! — пискнула перелякано Надя. — Йду до тебе.

У динаміку, що пов’язував рубку з каютами, і зокрема з каютою, куди пішов поспати Чекерс, почулося щось гучне й невиразне. Що саме, Ігор з цієї скоромовки не розібрав, але з тону, який не віщував нічого хорошого, зрозумів, що неушкоджений і пілот.

«Вже непогано, — подумав Ігор, — усі живі й здорові. А що наша посудина?» Він подивився на екран і побачив, що дисколіт уже повністю під водою і продовжує, планеруючи, поволі поринати. Краснов стурбовано увімкнув загальний огляд. Унизу починали вимальовуватися розпливчасті обриси дна. Ігор з полегкістю зітхнув: добре хоч, тут неглибоко…

— Добре хоч, тут неглибоко, — вторячи його думкам, промовив у нього за плечем Чекерс.

Голос у пілота, чи то від хвилювань, чи то від чогось іншого, був захриплий.

Ігор обернувся. У дверях стояла Надія, що вже встигла опанувати себе, але все ще з залишками переляку в округлених очах, а поряд з нею — Роберт, насуплений, вируючий обуренням, з червоною пом’ятою смугою від подушки на щоці.

Краснов мовчки піднявся з пілотського крісла; теж не кажучи ні слова, Чекерс зайняв своє місце, поклав долоні на штурвал. І вчасно: з синяви туманним силуетом на екран насувалася загострена підводна скеля. Надія зажмурилася, чекаючи катастрофи, але Роберт вправно почаклував гальмівними площинами, і дисколіт відразу втратив горизонтальну швидкість. Він м’яко слизнув уздовж скелі вниз і, скреготнувши лапами амортизаторів по дну, зупинився. У кабіні стало помітно темніше.

Ігор клацнув вимикачем.

— З приїздом! — із жартівливою безтурботністю почав він, але зустрів такий лютий погляд пілота, що затнувся й почав крутити назад-вперед регулятор освітлення.

— Мало тобі одного подвигу? Вирішив тепер і світло зіпсувати? — не витримавши, вибухнув Чекерс.

За улюбленого шефа заступилася Надія.

— Ну що ти, Бобі! Хіба Ігор навмисне…

— Справді, чого це я! Подумаєш, дав маху. Ну, втопив чоловік ненавмисно космічний корабель, то й що з того?