Григорий Сковорода – Українська байка (страница 77)

Ворота в рай! Земляче, йди! — Промовили діди. — З якої  речі?  Потривайте! — Озвався сивий дід, Що  біля  царини знаходивсь, — Ні,  так  не слід, Щоб лежень та того  сподобивсь!.. — Та ну-бо, — кажуть, — слід! Яка  б з його  була робота, Коли нічого  він  не вмів? Він  тільки  б лиха  наробив! — Хіба...  — промовив дід — і одчинив ворота. Колись я в суді був і бачив  сам Якраз такого пана  там. Хороший чоловік, мовляли люде, Плохий, нічого  не бере... От,  думаю  собі,  і вмре, То паном  буде.

ДЕРЕВЦЕ

Ішов  Панас із города додому З сокирою й мішком. Вертаться довелось самому, Прямуючи ліском. Іде  Панас, не розглядає, Міркуючи про  щось (Міркує той,  хто нужду  знає), Аж чує — кличе хтось. — Гов,  дядьку!  — хтось  гукнув  близенько. Оглянувся: — А хто там,  — каже, — де? — Се я,  — озвалося тихенько Деревце молоде, — Як  вгледіло я вас,  так  аж зраділо. — А що  тобі?  — пита  Панас. — Є дільце, дядечку, до вас. — Кажи, яке  там  діло.  — Деревце почало казать, Яке  йому  життя  погане. Що не росте  воно, а в’яне, Що  ніде  віти  розпускать Через  оті дуби  й осики, Хоч пропади навіки. — А якби  я само  росло, Я б не таке  було: Я б виросло високе та зелене, Усі раділи  б через  мене: Вівчарики і орачі У холодочку б тут лежали, Ввесь  день  би пташечки співали І спали б уночі... Зробіте ласку, дядечку, велику, Не  жалуйте дерев  старих, Озьміть та вирубайте їх, — Я дякуватиму довіку!  — Достав  Панас сокиру та брусок, Налагодивсь — і полягли дерев’я... Пропав лісок Знічев’я! Тепер само  собі  стоїть Деревце молоденьке, Сміється, шелестить (Раденьке, що  дурненьке!). День, два — не вспіло  погулять, Вже й лихо  стало  докучать: То сонечко пече,  то вітер  його  пхає, А іноді  буває