Григорий Сковорода – Українська байка (страница 63)

Якийсь там  становий хвинтив спесиво Біля  чумацьких хур. Чого  він  там  никав — усі на вус мотали... От якось у його  тарані  в’язку  вкрали, А він  гукає:  — Пробі!  Калавур!

ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ

— Як  ти співаєш, Півне, веселенько... — А ти,  Зозуленько, ти,  зіронько моя, Виводиш гарно  так  і жалібненько, Що  іноді  аж плачу  я... Як  тільки  що  почнеш співати, Не  хочеться й пшениченьки клювати, — Біжиш в садок  мерщій... — Тебе  я слухала  б довіку, куме  мій, Аби б хотів  співати... — А ти,  голубонько, ти,  кралечко моя, Поки співаєш на калині, То й весело мені,  і забуваю я Свою  недоленьку, життя  своє  погане Та безталанне... А тільки  замовчиш Або куди  летиш, — Заниє серденько, неначе на чужині... І їстоньки — не їм,  і питоньки — не п’ю Та виглядаю все Зозуленьку мою. Як  гляну  на тебе  — така  ти невеличка, Моя  перепеличко, А голосочок-то який!.. Тонесенький, милесенький такий... Куди  той  соловей годиться? — Спасибі, братику, за добреє слівце. Як  не кохать  тебе  за це?.. І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця; І далебі,  що  так,  — пошлюся я на всіх.  — Де взявся Горобець, підслухав трохи  їх Та й каже:  — Годі вам  брехати Та одно  другого  знічев’я вихваляти! — Пурхнув — та й був такий. За що  ж, — хто-небудь попитає, — Зозуля Півня вихваляє? За те, що  Півень годить  їй Та потакати добре  вміє: Рука, як  кажуть, руку  миє.

ЛЕВ ТА МИША

Старенька Миша горювала: Їй  ніде,  бідній, було  жить, Головоньки на старість прихилить; Сама  собі  по світові  блукала... Діток  нема:  були  колись — Теперечки по світу розбрелись, — Одним одна  зосталась мати. Пішла вона  звичайненько прохати, Щоб Лев в дуплі  дозволив їй, Самотній та старій, Хазяйство завести маленьке Біля  їх милості  близенько. — Хоч сила  всім  страшна твоя, Хоч пан  ти,  — каже, — між  панами, Та хто зна,  що  ще буде з нами: В пригоді, може, стану  й я... — Хто? Ти?  — Лев заревів. — Така  погана? Мене, такого пана, Сюди задурювать прийшла?.. Пішла! Бач, теревені розпустила!