Григорий Сковорода – Українська байка (страница 58)

Що  я хабарики лупила... А щоб  я,  куме,  хліб так  їла, Коли хоч шаг  з кого  взяла, Коли хоч раз  душею  покривила! Скажи, чи я ж коли  така  була, Щоб сії капості робила? — А що  ж, кумасенько моя,  — Ховрах  мовляє так  Лисиці, — Був  гріх,  — частенько бачив  я У тебе  пір’ячко на пиці... Бува,  у службі  чоловік Все стогне, каже:  жити  важко! Неначе доживає вік Або останній руб насправжки. І віру ймеш йому  під час. Бо  знаєш або  й чув не раз, Що  жінку  він  узяв  без віна І сам,  сердека, сиротина. А потім  бачиш — той  бідняк — Хто його  зна,  коли  і як  — Землі  накупить, хазяйнує; А далі так  собі  панує, Що  на!.. У суд не йти  брехать, А як  утерпіть, не сказать, Як  той  Ховрах  мовляв Лисиці, Що  видко  пір’ячко на пиці?..

ВОВК  І ЛИСИЦЯ

Лисиця десь  м’ясця дістала. Тихесенько прибігла під стіжок, Ум’яла  більшенький шматок, А менший у сінце  сховала  — На другий  раз,  бо нужду  знала; Сама  ж спочити прилягла... Воно  годиться, попоївши; Не  молода-таки й була, Натомиться, всю  ніч  ходивши... Аж ось  — у гості  Вовк  біжить. «От,  — дума,  — і лягла  спочить!» — Добридень, кумо! — Вовк  гукає.  — Той  спить, хто щастя має! От,  кумо, лишенько мені У сій  поганій стороні: Никав всю  ніч,  аж утомився — Та й що  ж! Ніде  не поживився! Чи  до кошари підберусь — Боюсь!.. Вівчар  не спить, в сопілку грає... Таке-то кум  твій  щастя має. А їсти,  кумо, аж-аж-аж! Цілісіньку б із’їв корову! — Кума  ж На  сюю  жалібную мову Так  каже  кумові  свому: — Сердешний куме! Ну й чому Ти не прибіг до мене  вранці?.. Отут не козаки живуть  — поганці! Мабуть, їм ніколи й заснуть; Усе так  пильно стережуть, Що  треба  гаспидського митця, Щоб обдурить та поживиться!.. Поїж сінця... — А Вовчик не про  сіно  дума; Коли б йому  шматок м’ясця! Ні,  — каже  він,  — спасибі, кумо! — Та й з тим  голодний лицар мій Пішов додому  сам  не свій.