Шукати жолудей;
Потупсали вкруги, весь дерн дотла взорали
Да й Очерет піджали.
Пан Дуб собі байдуж, того і не вважав,
Да тільки головой з усмішкой похитав.
Підлизухи панки, лабзи вельможі,
На Очеретину сю трохи ви похожі!
Заки глузуєте над ближнього бідой,
Уже своя напасть вагніє за спиной.
РАДА ЗВІРЕЙ ДЛЯ ОБРАННЯ СОБІ ЦАРЯ
Лев, цар звірей, ізгинув,
І весь звіриний рід нарочно по зову
Збігався; гаї, логва покинув,
Оддать послідній довг, утішити вдову
Да нового царя обрать.
Як трохи вий нудний в бору угамувався,
Ніби велика рать,
Звірей збіжалася громада,
І почалася рада:
Кому б то на уші той бриль царський надіть?
Небіжчика синок хоч гарний був Левченок,
Та ба — бач, правди нігде діть,
Невправних літ,
Недавно ще з пеленок.
— Нехай! — він матері казав. —
Іще я не одхляв.
Нехай! Рейментувать нельзя іще зі славой
Такой грізной державой.
— Чи хочеш, синоньку, як цар рейментувать, —
На те казала Львиця, —
То рач себе вкрощать.
Грізних, величних діл історієй займися
Своїх дідів, Великих Львів,
Пильнуй з ними рівняться,
Покіль твій дійде час:
Реймент є важна праця! —
Тоді піднявся Барс.
І, визвірив очима,
Зарів: — Я цар над вами,
Хто важитися в том
Зі мной посміє?
Хто силу з швидкістю таку, як я, іміє?
Я більше всіх зі Львом
Удався подобенством. —
Ведмідь собі
Гарчав, оскалив кли, вспинившись на диби:
— То що? Я перед тим одержую первенство.
Да я не тямлю сперш, як сей на уха бриль
Давно я не вхопив! Дурним у вічі б сіль!
Дже я, ніби сам Лев, такий же, бачся, хищний,
Навіки з сина міщний...
Дивись, бак, йон же, йон!
За віщо ж був змарньон?
Я, зверх зубів, пазюр, з в’язовою ломакой
Управлюсь хоч з якой огурною звірякой!
— Гаразд ще й гайдука, — казав, глузуя, Слін.
— Ще й бджоли викрадать! — заржав, басуя, Кінь. —
Мні дайте реімент, мні панувать над вами,
Хто з вас мене гарній?
Ізвіку з кращими кохаюся панами,
Зате ж і важитись зі мной ніхто не смій,
Коли пізнатися не схоче з копитами!
Дивіться, я один печатаюсь гербом!
— Ось бришка чим, дурний, — Лисиця одвічала. —
Дже бідний ти умом, 
