Григорий Сковорода – Українська байка (страница 4)

З пихой перед  Курками Да так  брехав: — Дивітесь, небожата! Це  кулею  пущусь. Чи  чувано  коли  про  наського панбрата, Щоб де Індик літав?..  Отеж  я вознесусь Ген-ген за хмари; Рога  у місяця зломлю, У гній  зіб’ю  Волосожари, Орла  кігтистого схоплю!  — Почувши мову  сю,  Курчата І дрібні  Пташенята Злякались: — Лихо  нам,  біда! Як  справді він  черкне, то сподіваться З руйной блискавиць стонадцять! Тоді  хлівця  не знайдемо й сліда, А вже  хоч як,  а, бачся, Він  нажене грози. — Глазіють всі,  роззяявши носи, Стаївши душі,  ждуть.  Індик чимдуж надувся, Наприндивсь, розмахнувся, Важенько підстрибнув да й знов  опукой сів. Вмить  реготня роздалася, — Вся  дробина озвалася. Харпак оторопів, Спустив додолу  хвіст да й почухрав у хлів. Так  бідний рифмоткач, без глузду і без дара, Грозивсь, біснуючись од словодурі жара, З сумбурной одою  залізти на Парнас, Парить між  зірними кругами І кидать в нас Відти  громами. Леч ось  вже  під кінець Вельможі на ралець Він напиндарив оду; Читаєш — глум народу! Нісенітениці на віршах  ізразець. Колись так  Бонапарт скажений, Що  нівечив людей  і не жалів  коварств, Розлютувавшися, із скільки знайде царств Європи ізмарненной, Збагнув одно  зліпить. На  глум?  — ще заходивсь святую  Русь  побить! Нахлинув — і біда! Де глянь — різня кипить!.. Що  ж вийшло? Враг  шалений І сам  устряв  на острові Єлени Да й досі  там  лежить.

ДУБ, ОЧЕРЕТ ДА ПОРОСЯТА

Гіллястий гордий Дуб вибухався з предвіку, В верцадлі озера  бринів, Свого чола  красу  велику Од спеки і вітрів  окіль  все боронив; Під  ним  ріс Очерет тендітний. Побачивши, що  Дуб,  як  батько рідний, Його під сінь  собі  узяв, На  товариство вчав Дивиться пишним оком, Що тиском поросло в багні На  березі  широком. — Нетяги! — він казав. — Вас дуже жаль  мені, Для  кволих вас важкі  дрібніші Пташенята, А мні  байдуж  Орел  під тінню мецената; Вам  лихо  край  води  весінній тиховій, Мені ж байдуж  Борей!  — Борей не думав  дуть,  набігли Поросята