Слабло само,
Всіх в якнайдовшеє
Впрягти ярмо.
Та міць Господняя
Розбила їх,
Підлість безодняя
Сповзла, мов сніг.
В щирім довірії
Вівці к братам
В обійми сірії
Вверглись Вовкам.
Раді традиції
Давні держать,
В Вовчій опіці і
Жить, і вмирать.
Раді повинності
Давні нести
Без супротивності
Й хитрої мсти.
ВІВЦЯ Й ЦАП
В гарячий літній день у полонині
Рядами Овечки лежали,
В глибоких думах жвачку жвали,
Пастух дрімав у холодку в ялині,
— Мій Боже, — в небо знявши зір, —
Розпочала Овеча мати, —
Як ми помрем, отсе б я рада знати,
Що буде з наших шкір?
— А що би мало бути? — Цап відрік. —
Наквасить на кожух,
На кучму та на смух,
А то й на рукавиці чоловік.
— Ну, мов, що хочеш, — відрекла Вівця, —
А се нечесне діло —
По смерті зневажати грішне тіло,
В котрім також була жива душа.
І що вони гадають: як Вівця,
То вже лиш пашу знає,
А ідеальних поривів не має,
Думками не летить повиш даху хлівця.
Дурні! Чи ж не зробив їх приклад наш
Тим, чим вони чваняться нині?
Якби не слухали ми Псів, не йшли в салаш,
Чи слухали б і Пси їх в полонині?
Трохим ЗІНЬКІВСЬКИЙ (1861 — 1891)
РИБАЛКА ТА РИБА
Що дужий та вельможний
Гне просту в три погибелі людину,
Хоча б та й негнучкую мала спину, —
Про се зна, мабуть, кожний.
Рибки про сеє не чували,
А то б вони, либонь, потанцювали,
Як став рибалка Хвесь
В сопілочку гарненько грати.
Він думав — став увесь
Збіжиться слухати його музику,
Що підуть танці, регіт, сміх,
Що він Рибок потішить всіх
Та їхнього наслухається крику.
Але ж даремно Хвесь там надимався,
Втомлявсь, одпочивав і знову грати брався, —
На те Рибки уваги не звертали, —
Та що вже Риба — навіть Раки
Й нікчемні Слимаки усякі
На дні байдуже спочивали, — 
