Хвиги-миги, марципани, —
Прямо їжа без догани!
Але тільки що розсілись
Та гарненько примостились,
Коли це дзвінок як дзенькне,
На господу всю як бренькне!
Слуги кинулись... І в хату,
В тую пишную палату,
Увійшли і пані, й пан, —
Так і сяяв весь жупан!
Отже, Мишки наші швидко
Повтікали, куди видко!
І сказала хуторничка:
— Прощавай, моя сестричко!
Хай їй цур, оцій палаті!
Я волю у простій хаті
Простим зернятком живитись,
Ніж на всі боки дивитись —
Чи не ввійде хто, не зрушить
Та ногою не придушить!..
Будь здорова, моя любко,
Хай Господь тебе боронить,
Я додому йду, голубко, —
Там ніхто у нас не дзвонить!..
Іван ФРАНКО (1856 — 1916)
ЗВІРЯЧИЙ ПАРЛАМЕНТ
Надоїло самовладно Львові панувати,
Довелося volens-nolens[4] конституц’ю дати.
Радість у звірячім царстві: — От тепер нам гарно!
Бо хоч будуть брати й драти, то парламентарно! —
От розписано вибори. Ну, се кождий знає,
Як то при таких виборах у звірів буває.
Вівці, що найбільшу в краю представляли масу,
Вибрали Вовків послами, що прибігли «з лясу»,
А лиш трьох зі свого роду. Посумніли Вівці:
— От, бач, штука! Конституц’я із Вовками в спілці! —
От зійшлись посли звірячі на соймове віче, —
Лис Микита був маршалком, Носоріг був віце,
А від Льва Медвідь-Заліський мав верховну владу.
Лис Микита, вклонившися, отворив нараду:
— Чесне собраніє!
Дуже я рад,
Що, де не гляну я, —
Згода та лад.
Мов на прагнущії
Діти краси
Впали цілющії
Краплі роси,
Так і в суспільстві
В нашій земли
Сімена спільності
Й згоди зійшли.
Вороги знатнії
Предовгий час
Сіяли братнії
Розлади в нас,
Звали розличнії
Мари грізні,
Систематичнії
Плели брехні,
Щоб молодечую
Згоду зірвать,
Масу овечую
Підбунтувать,
Щоб плем’я Вовчеє 
