Ні стальних підків... —
На те степовий
Йому відповів:
— Мене не жалій!
Хоть у багатстві — та в неволі,
А я хоть голий, та на волі.
ДІД І КАМІНЬ
Ішов дід через дорогу
Та й збив собі в камінь ногу.
— До чого же дрантя, — каже, —
От серед дороги ляже
Та калічить людям ноги. —
Аж тут з Климової хати
Вибіг пес, страшний, кудлатий,
Та до діда! А дід в крик,
Хап за камінь — і пес втік.
Кожна річ на світі, хоч мала і дрібна,
А людям все здасться і для них потрібна.
ІВАН ВЕРХРАТСЬКИЙ (1846 — 1919)
ДВА ПРИЯТЕЛІ
Максим і Клим друзяки раз були;
Тепер такої дружби нелегко вам знайти.
Там, де Максим, там, бач, і Клим,
Де Клим, там і Максим.
Так дуже ся любили,
Що як оріх знайшли,
То й орішком рівненько ся ділили.
Гай-гай, що і казати:
Друзяки рам, друзяки, годі списати.
От раз і вибрались вони
У дальші гори, у ліси
На красні суниці, бач, зайшли
У ліс, у темний бір,
Де найрясніші ягоди зростають.
Збирають.
Втім, реве нараз страшенно звір,
Друзяки дивляться — аж тут Ведмідь
Простісінько до них біжить.
Клим, мовби вивірка, давай на дуба лізти,
Максим же випучив баньки,
На дерево не втне полізти.
— Гай, Климоньку, зажди,
Ой, поможи в біді! —
Та де! Наш Клим вже на верху засів
Гіллястої дубини,
Максим з страху аж гине.
Ведмідь близенько вже;
Максим упав, мов вмлів.
Космач присунувся та й ну
Обнюхувать Максима.
А той — мов неживий, й не ворухнесь.
Ведмідь і дума: труп лежить — і обернесь
Та й гульк в гущавину!
Ведмідь, бач, неживих ніколи не тикає.
На дубі Клим цікаво зазирає,
Та як у хащах зник уже Ведмедя слід
І друг, відхолонувши, встав,
До нього закричить:
— Максиме, щастя, що Ведмідь тебе не розібрав!
Та чом коло тебе так довго хукав-нюхав:
Мабуть, щось нашептав
Тобі до вуха!
— О Климе, знай, казав мені Ведмідь кудлатий:
«Правдивих друзів лиш в біді пізнати!»
ВОРОНА І РАК
