І чортибатька-як життя
Волочиться: братерство помирає!
А в приязні так солодко, Хапаю,
Що ти незчуєшся, як плине й час нудний!
Яка то втіха, Боже мій,
Дивитися один одному в вічі,
Без друзяка не з’їсти і не спить,
Останню шкуру поділить
Й погинути за брата в січі!
Та, далебі, тоді
Не треба б на землі і раю!
Ану лишень, Хапаю,
Давай заживемо як друзяки, гаразд!
Геть набік чвари всі, та побратаймось враз.
По запорозькому звичаю.
А радість би була яка:
Тоді б байдуже і негода!
— А що ж, мій брате?
Добре, згода! — Хапай озвався до Сірка. —
Мені давно й самому шкода,
Що ми ж по шерсті і брати,
Та ще й до того й наймити
У однієї господарки,
А й дня не прожили без сварки.
А з-за чого, здається б, нам
І лаятись? Спасибі б пак панам —
Недоїдків ніколи не жалкують,
Хоч покидьками, а годують:
Ділитись є чим між двома;
А ми... Вже правди ніде діти, —
За приязнь пса вважали здавна в світі,
А в нас чи то ж не сором, га?
Неначе у людей і приязні нема!
— А даймо, далебі, ми приклад всьому миру! —
Ревнув Сірко. — Зведімо приязнь щиру!
Ке, брате, лапу! — На!
Твоя навік вона! —
І друзяки нові давай мерщій лизатись
Та пригортатись;
Цілуються, милуються, вищать!
І один одному хоч в вічі влізти радий.
— Мій друже! — Брате мій!
— Цур заздрості і зраді. —
Коли, на лихо їм, з вікна хтось кістку — шасть!
І друзяки мої, забувши речі любі,
Уже вчепилися один одному в зуби —
Де ділася і приязнь та!
Аж клоччям шерсть із їх літа!
Насилу-силу вже їх розлили водою.
На світі те ж бува і з приязню людською.
Павлин СВЄНЦІЦЬКИЙ (1841 — 1876)
МІХУР
Плине міхур по воді,
Чом не потопає?
Бо порожній!
І дурному
Також так буває.
ДВА ПЛУГИ
На дворі під шопою лежали два плуги.
Один лежав там дурно, з поля вертав другий.
Одно на них залізо, один коваль кував —
Блистів оравший землю, ржавів, що дармував.
ДВА КОНІ
Осідланий Кінь сміявся з степового.
— Нема на тобі, — каже, — сідла дорогого 
