Григорий Сковорода – Українська байка (страница 134)
СЛІН НА ГЕТЬМАНСТВІ
Коли хто в силі, а дурний,
То негаразд, якщо і серденьком м’який.
У лісі гетьманом наставлений був Слін.
Хоч рід Слонів на голову й не хворий,
Так у сім’ї ж не без потвори:
І гетьман наш один
Вдавсь у рідню гладким,
Та не в рідню плохим, —
А знарошна не скривдив би і Мухи!
От раз наш добрий гетьман слуха,
Як Вівці скаржаться, що їм прийшов капут:
— Вовки пак шкуру з нас деруть!
— Ач, кляті! — крикнув Слін. —
Нечуте лиходійство!
Як ви насмілились робить такеє здирство? —
На те йому Вовки: — Для всіх єси отець!
Так і од нас не одхиляй же вуха:
Що ж маємо робить узиму без кожуха?
Дозволь легесеньку данину взять з Овець.
А що вони кричать,
То, звісно вже, така дурна порода:
Всьогісенько з сестри впаде по шкурці й знять,
Так і того їм, бачиш, шкода!
— Ну, тож-то! — каже Слін. —
Щоб кривда завелась
У мене — зроду не дозволю!
По шкурці вже нехай, візьміть собі на долю,
А більше і вовнинки — зась!
КОРІННЯ ТА ЛИСТКИ
У літній день, хороший та ясний,
Розкинувши далеко тінь у полі,
Пишалися Листки на дубі широчолім
Життям розкішним та значним
І з вітром-ласкавцем гордяче шепотіли
Про гущину, про свої ярі сили:
— По правді ми даєм одні
Красу усій низовині!
Та через нас, признатись, праве,
Це дерево величне й кучеряве!
А що б без Листиків рясних
З ним сталося?
Та просто сміх
І говорить!
Не дуб би вийшов — пнище,
Та ще й голісіньке, як днище...
Й похизуватись нам не гріх:
Хіба не ми од спеки вівчаря
Й прохожого у холодку ховаєм?
Хіба не ми, коли блисне зоря,
Пишнотами дівчаток привабляєм?
Де ж, як не тут, і пізно, і раненько
Щебече любо соловейко?
Та й ти, тихесенький, мовлять по правді, нас
Не покидаєш і на час!
— Здається, слід би й нам хоч раз спасибі дати, —
Одмовило щось тихо з-під землі.
— Яка мізерія ще має голос зняти?
Хто ви і де там поросли,
Що сміливо до нас себе зрівняли?
— А ми, панове, — грабарі,
Що риємось од зірки до зорі
Та вас годуємо; невже пак не пізнали?
Ви — Листя, ви — пани,
Убралися — в розкішні жупани 
