Лиши мене! Я хочу спати.
Беріть собі на розум, діти:
Таких Гривків багато є на світі!
ЗАЄЦЬ
— О Боже мій! — так Заєць раз ридав. —
Ти кожному якусь потугу дав:
Дав чоловіку ум, дав псові зуби,
Медвідь з корінням вириває дуби,
Мурашки навіть кождий ся боїть!
Але мене?.. О гіренький мій світ!
Шкода лиш, що я чимось звуся!
От лучче піду утоплюся,
Та й спокій голові... Нема мені чо’ жить!
Пішов наш куций ся топить.
Приходить понад став (се діялось в неділю);
Жаби на березі ся гріли
Та й керекорили, звичайно, як Жаби;
Про смутчі Бузьки, про шваби,
Як з булков їх собі у маслі смажуть,
Відтак знов про Ворони вражі...
Аж тут з корчів наш Заєць — гульк!
Жаби усі як раз у воду — бульк!
А Заєць зупинивсь та й каже:
— Коли ж мене хоть Жаба ся боїть,
То не гіренький ще мій світ!
КІНЬ
Се діялось за давніх ще давен,
Коли ще чоловік не знав Коня сідлати
Та ні у віз його впрягати.
Як раз прийшов до нього Кінь оден
Та й каже:
— О, рятуй мя, друже,
Бо Олень в лісі там — та так доїв мі дуже,
Що годі вже терпіть! — І ти наговорив! —
Му чоловік відповідає. —
Та же ж ти, друже, дуже добре знаєш,
Що я за Оленем не пущусь у погоню!
Неправду, може, я се кажу, Коню?
— Тож осідлай мене! — му каже Кінь. —
Зроби мені зубела в зуби,
До них дай поводи, хоть най лиш будуть з луба,
Тоді ся не жури, що Олень той не наш!
Ти будеш мати галдамаш,
А я знов свою мсту! — І так ся стало:
Коня як стій в зубела вбрали,
І сів на нього чоловік.
Позбув свій Оленисько вік.
Коневі на душі аж легше стало!
— Пусти ж мене тепер. — Помалу!
Добро, що ти мене навчив,
Тебе як маю зубелати.
Тепер ти мій вже, пане-брате,
І меш мене, де схочу сам, носив,
І плуг мій тяг, і віз, і сани!
Не вчи мя другий раз, мосьпане!
Не дайте мсті, о діти, волю,
Аби і ви не так попались у неволю,
Як той наш мстивий Кінь!
Та й се ще пам’ятай:
Як зубелать себе, нікого не навчай!
Микола ПЕТРОВ (1840 — 1921)
ОБІД У ВЕДМЕДЯ
Ведмідь обід давав.
Зібрав він не одну рідню своїх Ведмідів:
Кликнув і других ще сусідів, 
