Юрій ФЕДЬКОВИЧ (1834 — 1888)
КІТ І ЛИС
Раз Кіт і Лис пішли собі в дорогу,
А у дорозі, бач, балакається много
Пустого й чемного. — От, — каже Кіт, —
Лукавий нині, брате, світ!..
Куди не рушишся — усе тривога!
Там пси, там пугачі, там дітчі сови,
Що годі вийти й за поріг,
Аби тебе хто-будь не перебіг.
Я лиш гадаю: от, напримір, ми,
Ще й вліті, не серед зими,
Мандруємо собі, здорові,
А може ж знати хто, чи там з діброви
На нас вже не летить півкопи псів?
— Нехай летить, коби лиш я здорів! —
Сміється Лис. — У моїй се головці
Є стільки фиглів, стільки штук,
Що я не боюся ні псисків, та ні ловців,
Та ні стрільця поганих рук!
А ти, небоже Коте?
— Я одним
Однісіньку лиш штучку знаю,
Але за те у ню так уповаю,
Неначе в мене в’на і єм, і переєм.
— Ха-ха, ха-ха! — зареготався Лис. —
Одну лиш штучку, коцуре-небоже?!
Що ся одна тобі поможе!..
Від мене, небораче, вчись
Усіх тих штук, що ними світ ся дурить!
Але з однов... се химині лиш кури!..
Але ще сього Лис не доповів,
Як з лісу вибігає лая псів!
Кіт драла зараз дав на дуба,
А з Лиса вже й здіймають шубу.
Не штука, хлопче, сто штук знати!
А штука є: з одної користати.
ГРИВКО І СИВКО
Один господар мав два сторожі при хаті,
А то такі, що пошукати!
Лиш що Гривко лінивий трохи був
І в літні дні, як від Сивка я чув,
Любив гарненько попоспати.
Але прийшла зима.
Мороз кресав.
Сивко й Гривко в клубки ся звили...
Гривко ж у плач: — О Сивку, брате милий,
Коби вже Господь Бог то літечко лиш дав,
Тоді в сей час будую собі хату!
Дав Бог і літечка діждати.
Гривко, який задовгий був,
Простягся в холодку (за хату вже й забув),
Але Сивко ’го будить: — Брате!
Вставай, мем хату будувати!
— Чи ти осліп єси до ката,
Чи що тобі?! — гавкнув Гривко,
Аж перепудився Сивко. —
Не видиш, де мій ніс? Де мої лапи?
А ще й мій довгий хвіст? Хіба би
Я одурів, таку велику хату
Загадувати будувати!
— Та же ж ти сам казав. — Але коли?
Ще узимі! Тепер же ж дав Бог літо,
А літо на тото, щоб спати та ся гріти,
А не будинки там у біса будувати! 
