Григорий Сковорода – Українська байка (страница 12)
Знай все одно робила,
Як навісна, з квітка
І до квітка летіла.
Од тебе, мов ’д козла, —
Ні дійва, ні руна,
Мої же всі видні слідини;
Да часом бачили тебе і на кидлині,
Ще, кажуть, од тебе бува лиха пеня;
А од мене щодня,
Чи гляне жінка в вічко,
Вже й є свіжісенько яїчко.
Всі знають об сьому. — Нельзя того не знать, —
Бджола одповідала, —
Коли чимдуж начнеш над хатой цокотать.
Чи ти ж коли, дурна,
В наш улій заглядала?
Що не несу яєць і не даю руна,
Дак вже по-твоєму й живу в безділлі;
Не те бреши, кума;
Зі всякого квітка, на всяком зіллі,
Лиш блисне сонця світ,
Беру солодкий мед і віск, вночі на свічі.
Щоб веселить гортань і вічі,
Ще од хороб цілить;
А жало бережу для дармоїдів трутней
Чи боронитися од злодія да плутней!
ТЯЖБА
Два лісові Ведмеді бором йшли
Да з медом щільника чимало ізнайшли:
Якийсь литвин утративсь;
Здавалось, краще б їм з’єднатись,
І жодний брат
Узяв без волокит собі, що мусив брать.
Так подивуйся ж на ведмежую натуру:
Ділиться мирно бак ніяк не хочут здуру.
Пішли тягаться в суд. Там сотник з писарем,
Ведмеді ж волохаті,
Всі тії щільники дай важить кантарем,
Щоб певно вже вагу пізнати
І рівно розділить,
Без всякой для сторон утрати...
Бо гріх казать: той суд по правді мав робить,
Як той статут і совість нам велить.
Дак що ж? Поки той мед рівняли, тормосили,
По лапам і міху багацько розгубили;
А треба чепурно панам ходить,
То й осмокталися, а неподільчивим
На пай не довелось, смякнувши, й половини.
Знов треба навісним
Жалітись на той суд до полковой старшини;
А сяя знов давай розділ той повірять,
Ізнов те важити да на паї рівнять;
Ще більше нарядили шкоди!
Уже б, здалося, час собі розміркувать
І позиваться годі,
Дак, бач, шкода; вже очевидячки
Обидвум довелись дрібнії грудочки.
Жалітися треба їм на те рішення
В войськовий старший суд. Подали доношення...
Не швидко той войськовий трибунал
Те діло одібрав
Собі на поваження,
І вже не швидко геть
Черкнув декрет:
«Істці нічим не доказали, 
