Григорий Сковорода – Українська байка (страница 115)
Раз на лужку проворний Хлопчик грався,
Побачив Тінь свою і засміявся.
— От зараз, — каже, — я її вловлю,
На шапку наступлю,
Незчується і не вгадає... —
І, як метелик, Хлопчик полетів,
А тінь попереду, неначе утікає,
Щоб не вловив.
Женеться Хлопчик дужче, прудче,
А Тінь ще лучче, —
Ніяк не дожене,
Бо, сказано, мале — дурне.
Біг Хлопчик, біг, удовольнився,
Далеко бігти не схотів
І верть назад — як м’ячик покотився,
Задихався, почервонів.
Неначе пташка в клітці, б’ється
Маленьке серденько його...
Коли глядить — а Тінь за ним женеться,
Мов ловить дратуна свого.
Знов Хлопчикові закортіло.
— Ні, — каже він, — мене не доженеш!
От я вернусь, на тебе кинусь сміло,
Тоді вже не втечеш! —
Плиг... плиг... і знов повітрилась робота,
Дуріє молода охота,
Ганяв, ганяв —
І не піймав;
Розсердивсь він на ту дурницю
І покотився на травицю,
Оддихать трошки, переждать.
Тим часом сонечко за хмарку закотилось,
І хлопчикові знов побігать захотілось,
І знов він став шукать,
Усюди розглядать,
Туди-сюди головку повертає,
Де ділась Тінь — і не вгадає.
Як тая Тінь, так щастя між людьми,
І бачили, і знаєм ми,
Біжить воно за тим, хто не шукає,
А той, хто хоче, не піймає.
ГУСИ
День за горою погасав;
Затихло все в гаю густому;
Гусятник-хлопець заганяв
Од берега Гусей додому.
Гукав їм: — Гайда! — і свистав,
Лозиною лінивих підганяв.
— Отак ми дожились з дурною головою!
Отак нас стали шанувать! —
Ґелґочуть Гуси між собою. —
Нам тільки й світа — мандрувать
Від хліва до болота,
Та ще к тому така голота
Лозиною тебе жене —
Я, мов, отаман — бійсь мене!
Де ж вона в світі, правда тая,
Коли такеє діється з Гусьми?
Забула, мабуть, доля злая,
Відкіль наш рід і що за птиці ми.
Учені та розумні люде
Усюди славу рознесли,
Що наші прадіди — нехай їм легко буде —
Великий город Рим од ворога спасли... —
А хлопець слуха і сміється: 
