Григорий Сковорода – Українська байка (страница 113)

Минає літечко, порадоньки нема. — А діти?  — Горлиця питає. — Чи, може, хто гніздечко зруйнував? Чого  на світі  не буває! Хто,  серце, горенька не знав? — А цур їм,  дітям  тим! — Зозуля закувала. — Нащо здалось гніздо  мені? Яєчка крадькома я другим  підкладала, Нехай висиджують дурні! То все,  голубонько, дурниці; Нам  літечко святе Судилось не на те, Щоб у гнізді  сидіть, як  печериці. Згадала я зозульників дурних, — Бодай вони  мандрикою вдавились, — Як  кукувала я — за мною волочились, Тепер хоч би один  на сміх... — Ну,  коли  так,  — їй Горлиця сказала, — Ти,  вітрогононько, на долю  не звертай! Все літечко кукукала, гуляла  — Тепер сиди, очицями моргай. — Не  раз  Зозуля Горлицю згадала, Як  кулаками сльози утирала. Дарую  байку  я зозулям молодим. Не  тим, Що  у гаях гульню  справляють, Дарую  я своїм, Що  у цяцькованих  корсетках походжають І крутять розумом дурним. Нехай вона  на спомин буде, Що  не щодня бува  бридня; Пшениченьку позабирають люде, Останеться суха стерня. А восени підкрадуться морози, На  серце  томлене накинеться зима, І не роса  паде  — поллються тихі сльози, Що  є,  мов,  каяття, та вороття нема.

ГОРШКИ

Був  собі  Горщик золотий, Хороший, дорогий. Прийшла Біда  і Горщик той  розбила; Жаліли всі,  вона  не пожаліла, — На  те Біда! Скрізь її знають — села  й города. Чого  вона  не виробляє? Не  тільки  що   Горшків, людей  не розбирає. І опинився Горщик золотий Між  череп’яними Горшками, Щербатий і кривий, З розбитими боками. Всі насміхаються над  ним: — Ану лиш  принеси водиці!  — А Кухлик і собі:  — Шкода вже  їм,  кривим, Ходити до криниці! Був  колись Горщик, та розмок, Тепер нікчемний черепок... — Не  змовчав Горщик, обізвався: — Я — черепок, та золотий, А ти вже  хто такий? Хороший тим,  що  в боки  взявся. — Поважний Розум  се почув, Прийшов, дознався, що й до чого — І бідолаху  золотого В шовкову хустку  обгорнув,