Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 40)

Приголомшені Майгін і Петя хвилину сиділи нерухомо. Майгін міцно стискав руку студента. Нарешті він опам’ятався і повільно обвів широко розплющеними очима знайому місцевість. Петя схопився.

— Що це було, Андрію Гавриловичу? Міраж? Я нічого не розумію…

— А я розумію, — сказав Майгін і простягнув руку до затихлого кулеподібного апарата. — Ми з тобою бачили якусь сторінку далекого минулого, і показала нам її оця куля. Я не міг її відкрити, але зате вона допомогла мені відкрити дещо.

Майгін взяв у руки і став знов, цього разу вже з великою пошаною, розглядати чудесний апарат.

— Я не розумію, як усе сталося, але думаю, що це щось подібне до кінематографа, тільки без полотна і дуже натурально.

— Значить, ви гадаєте, що ми з вами бачили зображення нашого підземного міста, коли воно ще було на поверхні? — тихо спитав Петя.

— Я в цьому певен.

— Чудово! А… як це сталося? Я все-таки не можу зрозуміти, Андрію Гавриловичу.

— Не знаю, Петю. Треба подумати, згадати, як усе було, і, можливо, ми знайдемо ключ до цієї чудесної кульки.

— Я побіжу вниз, Андрію Гавриловичу. Треба негайно розказати Клавдію Володимировичу.

— Біжи і приведи його сюди.

Петя помчав до шахти (Берсеньєв у той час був у підземному місті).

Залишившись один, Майгін обійшов кругом того місця, де вони сиділи з Петею, старанно вивчаючи кожен камінець, кожну травинку. Він хотів знати, що примусило апарат діяти. Але все було на місці, і нічого зайвого Майгін не знайшов поблизу.

— Значить, причина криється десь тут, — вирішив він, сідаючи на те саме місце поруч з круглим апаратом.

«Так… Тепер пригадаємо, Андрію Гавриловичу, що ти з ним робив у той момент, коли він почав гудіти».

Майгін витяг папіросу і закурив.

«Наскільки я пригадую, нічого такого особливого я не робив. Я говорив, курив… Стоп! Якщо пам’ять не зраджує, я ткнув ось у цей металевий „гривеник“ папіросою… Невже від цього?.. Пригадаю точно! Я сказав: „Сьогодні я до того дійшов, що хотів цей „гривеник“ цвяхом вибити…“ Або щось схоже на це. Правильно! Ї ткнув сюди папіросою… Так, так! Ткнув тліючою папіросою… І після цього все почалося…»

Майгіну страх як хотілося тут же перевірити свою догадку. Він уже підніс папіросу до круглої металевої пластинки, але передумав.

«Підожду Клавдія!» — вирішив він і, глибоко затягнувшись, випустив клуби диму.

Берсеньєв, добре задихавшись, прийшов у супроводі Петі хвилин через три.

— Що трапилось, Андрію? — спитав він.

— Мені здається, ми скоро розгадаємо цю підземну загадку, — відповів Майгін.

І він розповів усе.

Берсеньєв вислухав його з величезною увагою. Зовні він був абсолютно спокійний, лише глибокі складки на переніссі та рух руки, що забирала в жменю і знову розпускала бороду, свідчили про його хвилювання.

— А знаєте, Клавдію Володимировичу, я, здається, знайшов ключ до цієї кульки, — сказав Майгін.

— Якої?

— Тліючий вогник…

— І тут тліючий вогник? — здивовано вигукнув Берсеньєв.

— Чому ж і «тут»? А де ще?

— Поки цей апарат показував вам тут об’ємний кінематограф без полотна, я там, унизу, проробив те саме, що в свій час зробив Нене. Підносив тліючий вогник до дверей у прозорій сфері, і вони то відчинялися, то зачинялись.

— Значить, ви камлали? — сміючись, спитав Майгін.

— Камлав. І не з меншим успіхом, ніж Нене. Цілком ясно: на деякі механізми в цьому місті діє вогонь. Коли Петя розказав, як Нене відчинив двері, я зразу ж вирішив, що на якусь чутливу частину замка, мабуть, подіяло тепло тліючої жаринки. Але про цю свою догадку промовчав, збираючись перевірити її. Я перевірив, і це виявилось фактом.

— Але чому ж двері відчинив тліючий вогник, а не вогонь багаття? — спитав Майгін.

— Таке ж питання виникло і в мене. Відповідь може бути тільки одна: на чутливі пластинки деяких механізмів у цьому місті діє променева енергія, що йде від джерела з температурою не вище і не нижче п’ятисот-шестисот градусів, та й то на певній відстані. Інакше кажучи, це можна було б назвати дією теплових променів спектра — червоних та інфрачервоних.

— Так, це правдоподібно, — погодився Майгін. — Я довго розмахував перед цим кишеньковим «ілюзіоном» тліючою папіроскою, і нічого не сталося. Та досить було мені піднести папіросу до пластинки кулі, почався справжній кінець світу. А зрештою, не знаю. Я ще не перевіряв, чекав вас, Клавдію Володимировичу.

— Ну що ж, давайте перевіримо.

— Сідайте, Клавдію Володимировичу, отут, коло мене, а ти, Петю, з того боку, — Майгін струснув попіл і підніс тліючу папіроску спочатку до мутного скла апарата, а потім до пластинки, схожої на гривеник.

Минуло кілька секунд у напруженому чеканні. Та ось нарешті почулося гудіння; воно все дужчало, і Берсеньєв побачив, як від скляної поверхні апарата заструмувала срібляста пелена… Ще через хвилину на місці табору виник уже знайомий Майгіну і Петі пейзаж — низький ліс, величезні валуни… Тільки тепер вулкан був зовсім близько, а місто під прозорим куполом — далеко, верст за дві. «Пінія» над кратером вулкана розрослась, уже застеляла все небо, і її з сухим тріском пронизували блискавки. Раптом пролунав приголомшливий гуркіт. Здавалося, Небо над вулканом розірвалось, із кратера вирвались язики полум’я, і по схилах його швидко поповзли потоки вогненної лави. Мимо заціпенілих від подиву геологів звідкись пробіг натовп людей у кольоровому одязі. Це були ті самі люди, яких Майгін і Петя бачили в перший раз, але тепер їх рухи не були ні плавними, ні величними. Вони бігли, рятуючись від вогненних потоків. Ось один із них зупинився і, схопившись за горло, упав. За ним упали ще кілька. Вони задихались, отруєні вулканічними парами. Петя з тривогою шукав серед них «сніжну красуню». Нарешті він побачив її. Жінка стояла, хитаючись і затуляючи ніс і рот руками… Ще мить, і вона впала ниць, і багряне полум’я зімкнулося над нею. Петя ахнув і заплющив очі.

— Дивись, дивись! — крізь стиснуті зуби прошепотів Майгін.

Кроків за десять від них корчився на землі напівголий рудоволосий хлопчик. Ось він схопився за горло, перевернувся на живіт і застиг. Але з хмар пари і диму висунулась величезна постать, закована в сірий — тепер почорнілий — панцир. Гнучкі крючкуваті руки тягнулись до вмираючого хлопчика.

Геологи забули, що бачать лише відтворення якоїсь драми, яка відбулася дуже давно. Гігант у сірих обладунках, що йшов вбрід через вогненну ріку, приголомшив їхню уяву, заморозив свідомість…

Гігант зупинився над хлопчиком. Хвилина — і обладунки швидко розкрилися. Геологи впізнали золотокудрого чоловіка, якого вперше побачили на екрані «саркофага». Він підняв хлопчика, вставив його ноги в незграбні голінки обладунків і захлопнув цей дивовижний костюм, наче футляр, у який вклав дорогоцінну скрипку… Потім нахилився, повозився півхвилини біля ніг чудесного футляра, і той попрямував просто у вогненну імлу, що відрізала його від казкового міста…

Майгін навіть зубами заскрипів:

— Врятував!

— А сам… — тихо сказав Берсеньєв.

Чоловік з бронзовим волоссям оглянувся: лава стрімко котилася на нього. Він ступив кілька кроків, волосся на його голові спалахнуло, і він упав…

Геологи навіть не помітили, як зникло страшне видіння, і, коли оглянулись навкруги, побачили звичайну мирну картину свого табору. Все було на місці, і над усім стояла спокійна тиша.

— Ну, це зовсім не те, Андрію Гавриловичу! — вигукнув Петя. — Ми бачили інше…

— Так, це зовсім не те. Я думаю, що це друга частина тієї картини, яку ми бачили з тобою, Петю. І треба сказати, це досить сильна її частина.

— Ваш досвід, Андрію, підтвердився, — сказав Берсеньєв, беручи в руки апарат і з величезною увагою розглядаючи його. — Ви маєте рацію, це якийсь ілюзійний апарат, що колись, мабуть, зафіксував картину виверження вулкана і загибель жителів нашого підземного міста. Це було дуже давно… Тепер для нас усе ясно: місто, знайдене нами в землі, було на поверхні, лава залила його, а жителі загинули, задихнувшись в отруйному газі, напевне — у вуглекислоті, яку викинув вулкан.

Петя покрутив головою, немов хотів одігнати від себе страшну картину.

— Яка безглузда смерть! — пробурмотів він.

— Так… Дивно, що вибух застав їх так несподівано, — зауважив Майгін. — До речі, як ви думаєте, врятувався цей хлопчик?

— Напевно, — сказав Берсеньєв.

— Тоді де ж він?

Берсеньєв знизав плечима.

— З того часу минули віки… Він помер, звичайно…

— Один, у пустому місті, — сказав Петя. — Мабуть, сумно було йому вмирати. А може, по нього приїхали?

— Хто?

— Ну… — Петя непевно помахав рукою. — Його одноплемінники… З інших міст.

— Не схоже, — сказав Майгін. — Це все твої фантазії, Петрусю, відносно «північної цивілізації».

— До речі, — замріяно проговорив Берсеньєв, — ви помітили, що серед цих людей була тільки одна жінка?

Петя скочив.

— А може, не всі загинули? Може, хто-небудь залишився під час виверження в місті?

— Тоді де ж вони? Місто, пусте, ти сам бачив…