Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 41)
— А лампи! Як же горять ці лампи під землею, коли їх ніхто не засвічує?
— Так, це дуже дивно, і лампи, і багато іншого, що ми тут побачили, — це все загадки, — замислено відповів Берсеньєв. — А тепер, друзі, ходімте в підземне місто. Мені здається, що ми сьогодні повинні знайти Нене. У цьому нам допоможуть такі ж кулі, знайдені нами в кімнаті з живим портретом «сніжної красуні».
«Метаморфоза» в будиночку
У будиночку, де кілька днів тому зник Нене, як і раніше, на всьому лежав відбиток несподіваної, на багато віків завмерлої тиші, і тільки приглушена музика шелестіла у джерельному повітрі підземного світу.
— Ось, — казав Майгін і поклав на стіл кулю, знайдену у «спальні». — Вона така сама, як і та. Б’юсь об заклад, що й вона дещо нам покаже.
Берсеньєв і Петя відійшли вбік, а Майгін розкурив папіроску і підніс її до металевого «гривеника». «Метаморфоза» сталася майже вмить, і дія її розгорнулася тут же, в кімнаті. Очевидно, апарат демонстрував якийсь епізод, зафіксований у цій самій кімнаті ще до катастрофи. Все тут лишилося на своєму місці, тільки за столом з’явились нові «трони» і їх займали люди-гіганти, які були вже у двох попередніх «метаморфозах». Тепер їх можна було розглянути зблизька… І Петя, на превелику свою радість, пізнав серед них прекрасну незнайомку. Вона сиділа поруч із золотоволосим чоловіком. Вони про щось говорили, вірніше, тихо співали дуетом якусь арію, що замінювала їм розмову.
Потім жінка встала і пішла до стіни. Петя пильно дивився на неї. Красуня пливла навколо столу, посміхаючись кожному, повз кого проходила, і її друзі, помахуючи рукою, вимовляли одне нескладне слово: «Еа» (Петя вирішив, що це було її ім’я). Сяюче, майже прозоре, променисте її плаття струмувало від плечей до ніг, як мерехтливі хвилі світла.
І Майгін, і Берсеньєв, і Петя вже встигли звикнути до думки, що вони бачать «озвучені» об’ємні зображення, що їх випромінювали чарівні кулеподібні апарати, але в чому полягала дія апаратів, як відтворювалось об’ємне зображення в повітрі, вони, люди 1913 року, знайомі лише з плоским екранним німим кінематографом, звичайно, зрозуміти не могли. Та вони ні на секунду не припускали думки, що бачать щось надприродне. Геологи вже не сумнівались, що вони зіткнулися з якоюсь вищою технікою. Не розуміли тільки одного: де і коли, в які часи могла існувати така техніка, коли жили люди, зняті в цих об’ємних картинах, і як могла така висока цивілізація лишитись невідомою сучасній науці…
Проте, одійшовши вбік і не відриваючи очей від чудесного видіння, Майгін, Берсеньєв і Петя ніяк не могли позбутися враження, що бачать справді живих людей — такі реальні, такі відчутні були ці привиди минулого, що виникли за круглим столом у сріблястих хвилях випромінювання. Здавалось, до них можна було доторкнутися. Петя не витримав: він простяг руку вперед і, як лунатик, пішов до прекрасної жінки, що легко ковзала по кімнаті. Берсеньєв і Майгін, затамувавши подих, стежили за ним. Петя підійшов до неї… Рука його висіла в повітрі, він заплющив очі від хвилювання, ще мить — і він би торкнувся плеча чудової незнайомки, що підходила все ближче, але вона не помітила його і пройшла… крізь нього… Вірніше, Петя пройшов крізь неї, як проходить нерухомий прибережний камінь крізь набіглу хвилю.
Незнайомка підійшла до стіни і тихим, мелодійним голоском промугикала:
— Уру!.. Уру!.. Ай!..
Частина стіни ввійшла в підлогу, і в ніші геологи побачили якийсь механізм, своєю формою схожий на людину. Було зрозуміло, що це механізм, але він, наче справжня людина, ступнув крок уперед на величезних ногах, подібних до складених поршнів, і став перед Еа.
Еа заспівала:
— Уру… ао… ао… гай…
Металевий гігант пройшов до протилежної стіни кімнати і там зупинився. Піднялася його трубоподібна рука, з неї на стіну бризнув рубіновий промінь.
— Уру, ао гай!
«Уру!.. Це страховище має ім’я?» — здивовано дивлячись на штучного служника «снігової красуні», подумав Петя. Знову частина стіни беззвучно ввійшла в підлогу, а на її місці з’явилася темна ніша. Уру ступнув у нішу, там спалахнуло яскраве світло, потім підлога ніші почала опускатися, і механічна людина попливла кудись униз. Коли казан, який замінював голову Уру, зник, Майгін підбіг, щоб зазирнути в нішу, але боляче стукнувся лобом об стіну.
— Обережно, Андрію! — сказав Берсеньєв. — Ви розіб’єте собі лоба…
Майгін розсміявся:
— Анафема! Це так природно!
А Петя тим часом зачаровано дивився на живі зображення мешканців таємничого світу. Безперечно, вони розмовляли, ці молоді боги в образі людей, що потім так трагічно загинули під час виверження вулкана. Але то була не звична для нашого вуха мова, а скоріше спів і музика водночас. «Опера!» — майнуло в голові студента. Так, щось оперне, щось величне було у зовнішності цих прекрасних істот, у їхньому співучому говорі, плавних рухах. Петя та його друзі почали розглядати одяг людей за столом і помітили, що це не тканина, а гра кольорових променів, які виходили з набору різнобарвних кульок. Ці кульки кожний носив на шиї, мов намисто. Променистий одяг ніби струменів і циркулював уздовж їхніх красивих довгастих тіл. Тут сиділо п’ять чоловіків, шостою була Еа…
Панель стіни, де зник Уру, знов увійшла вниз, і з освітленого люка виринула спочатку казаноподібна голова, а потім і весь металевий велетень. У «руках» він тримав, наче букет польових квітів, велике кришталеве блюдо, повне різноколірних коржиків, і прозорий келих, схожий на грецьку вазу, з рідиною яскраво-червоного кольору. Плавним рухом він поставив усе це на стіл. «Снігова красуня», радісно посміхнувшись, проспівала коротеньку музичну фразу, щось подібне до «А-о…» Чоловіки схвально захитали головами і простягли руки до букета коржиків.
Але раптом сріблясте випромінювання навколо ілюзійного апарата почало меркнути, і незабаром чудесні привиди зникли.
Петя кинувся до Майгіна і схопив його за руку:
— Андрію Гавриловичу! Ви бачили? Це була вона!
— «Як осяйне видіння раю, як чистий геній красоти». — Майгін глянув на Берсеньєва: — Що ви скажете про цю оперу, Клавдію Володимировичу?
Берсеньєв підійшов до столу.
— Якщо сцена, яку ми бачили, була коли-небудь зафіксована ілюзійним апаратом у цій кімнаті, то тут є хід до підвалу, а в іншому місці — ніша з металевою людиною.
— Андрію Гавриловичу, а пам’ятаєте, ми отут на підлозі знайшли бляшанку з вугіллям, яку покинув Нене?
— Так! І саме тут зникли сліди хлопчика…
Друзі запалили цигарки і почали обшарювати стіну, тикаючи скрізь жевріючими вогниками. Зненацька частина стіни відокремилась і поволі ввійшла в підлогу: сталося те саме, що вони бачили під час останньої «метаморфози». Перед ними була темна ніша, і Майгін, уже не боячись стукнутися лобом об стіну, зазирнув у неї. Одразу стеля і стіни її освітилися. Майгін одхилився назад, і світло погасло.
— Гра з вогнем! — захоплено вигукнув молодий геолог. — Тисяча і одна ніч!
Берсеньєв уважно дивився, напружено думав і нарешті сказав:
— Думаю, ми тут маємо справу з тим же тепловим пристроєм… Адже ми теж випромінюємо якусь невидиму енергію. Найімовірніше, вона і вмикає тут світло. Вона ж діє і на екрани з живими портретами… А втім, може, це й не так… Не знаю…
— Так чи не так, а нам треба проробити те, що робила білява красуня… — сказав Майгін і осміхнувся. — Ми зараз не кращі за мавп, які повторюють усі маніпуляції зоолога, що їх вивчає…
— Треба спуститися вниз, — резюмував Берсеньєв.
Петя знову зазирнув у нішу.
— Якщо це електричний ліфт, то де ж кнопки?
Але Майгін уже вирішив:
— Треба пошукати. Підземний замок ми знайшли, привиди в ньому бачили, потайні, двері і підземний хід виявили. Все відбувається, як у середньовічних рицарських романах. Будемо ж безстрашними рицарями до кінця і спустимось у це похмуре підземелля,
— Я спускатимусь першим, — рішуче заявив Петя.
— Будь ласка! — погодився Майгін. — Але спочатку треба знайти таємничу кнопку…
Він зробив крок уперед, ніша знову освітилася яскравим фосфоресціюючим вогнем, і як тільки Майгін ступнув на її підлогу, одразу ж почав повільно спускатися. Петя хотів було плигнути слідом за Майгіним, але Берсеньєв схопив його за руку… Нахилившись, вони мовчки стежили за молодим геологом.
Майгін спустився на глибину майже трьох сажнів, потім «ліфт» зупинився. Оглянувшись, Майгін побачив, що він у великій кімнаті з безліччю полиць, заставлених якимись ящиками. Майгін вийшов з «ліфта» і пішов уздовж полиць. Висунувши один ящик, він побачив у ньому різноколірні коржики, точнісінько такі, як ті, що виніс звідси залізний Уру.
— Андрію Гавриловичу! — гукнув зверху Петя.
— Егей! — озвався Майгін.
— Ну, що там?
— Велика кімната! Це, мабуть, продовольчий склад, у ящиках якісь коржики!
— А Нене там?
— Нема нікого! Тут далі є ще кімната! Я зараз!.. — глухо долетіло вже звідкись здалеку.
Майгін, певно, віддалявся.
Минули дві томливі хвилини, потім ще дві, потім п’ять хвилин… Знизу не долинало ні звуку.
— Андрію Гавриловичу! — покликав Петя.
— Андрію! — загудів Берсеньєв, нахилившись над люком.
Ніхто не озивався.
— Клавдію Володимировичу! З ним щось трапилось! Треба взяти вірьовку, я спущуся вниз… Ми повинні йому допомогти, — хвилюючись, сказав Петя.
— Не думаю, щоб тут була якась пастка, — заперечив Берсеньєв. — Можливо, там довгі переходи. Андрій, певне, шукає хлопчика.