Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 42)

— А що як він заблудив?

— Тоді спустимося ми. А поки що почекаємо.

Минуло ще хвилин п’ятнадцять, протягом яких Петя п’ятнадцять разів поривався стрибнути вниз. Берсеньєв стримував його. Нарешті почулися віддалені голоси. Саме голоси, а не один голос. Внизу хтось розмовляв, наближаючись до люка. Тут навіть спокійний Берсеньєв не витримв і закричав над люком:

— Андрію! Це ви, Андрію?

— Ого-го! — долинуло знизу. — Це ми-и!

— Нене! — вигукнув Петя і так рвучко сунувся в нішу, що не впав тільки завдяки Берсеньєву, який вчасно схопив його за куртку.

— Ого-го! — донісся знову вже досить чіткий голос Майгіна.

— Ого-го! — повторив за ним дзвінкий хлопчачий голос.

І в ту ж хвилину Берсеньєв і Петя побачили внизу Майгіна, а поруч з ним маленького ламута. Нене крутив головою, зазираючи вгору, і скалив зуби.

— Живе, бісеня! Ось він! — крикнув Майгін. — Але як ця штука піднімається нагору? Не збагну.

Він ступив на площадку «ліфта» і враз помітив, що вона сама повільно поповзла вгору.

— Нене! Сюди! — крикнув Майгін.

Схопивши хлопчика за руку, він ледве встиг втягнути його на «ліфт».

Коли вони піднялися нагору і Петя від надміру почуттів обняв Нене, Майгін сказав:

— Далеченько ж він заховався. Коли б не привиди господарів цього будинку, дідька лисого ми б його знайшли.

— У нього чудовий вигляд! — сказав Петя. — А я думав, що він давно помер з голоду.

— Чого йому вмирати, коли він потрапив, як мишеня, в головку сиру! Там харчів вистачить років на двадцять, — посміхаючись, сказав Майгін і поплескав Нене по щоці, колись блідій і дряблій, а тепер повній і рум’яній. — Бач, яку пику нажив на чужих хлібах, порося!

Майгін вивернув у Нене кишені, звідти посипалися різноколірні кубики й кульки, схожі на цукерки.

— Мій цукор! — вигукнув Нене і, відсторонивши руку Майгіна, почав збирати на підлозі свої ласощі.

— Карош цукор… Їж, — сказав він, простягаючи Петі «цукерку».

Петя нерішуче взяв її і почав розглядати.

— Це що, цукерки? — здивовано спитав він.

— Не знаю, — сказав Майгін. — Якщо це й цукерки, то вони, в усякому разі, врятували Нене від голодної…

Він не закінчив фрази. Берсеньєв міцно стиснув його руку. Майгін оглянувся. На порозі кімнати стояв високий чоловік вельми дикої зовнішності, з важкою мисливською рушницею за плечима.

Мисливець з інтегралами

Високий чоловік з рушницею мовчки розглядав геологів і маленького ламута. Погляд його блискучих чорних очей був холодний, жорстокий.

— Хто ви? — різким, хриплуватим голосом спитав він.

У першу мить усім, навіть Нене, здалося, що перед ними господар будинку, в який вони непрохано вдерлися, — так владно і нетерпляче прозвучало запитання.

Майгін переглянувся з Берсеньєвим і сказав:

— Ми петербурзькі геологи. Випадково знайшли у землі це… місто і ось… вивчаємо його.

Запала невелика пауза, протягом якої геологи вже спокійніше й уважніше оглянули незнайомця. На ньому був шкіряний, добре-таки подертий костюм, високі мисливські чоботи і крислатий брудний капелюх. Важкий пояс-патронташ трошечки звисав на животі, за плечима висів рюкзак. Чоловік цей давно не голився і заріс до очей клочкуватою рудою бородою. У нього було худе, змарніле обличчя і палаючі нездоровим нервовим блиском глибоко запалі очі.

Раптом незнайомець усміхнувся.

— Так це ви? — сказав він. — Я чув, що тут біля Коронної сопки працює геологічна партія. Я вас шукав…

Чоловік підійшов і потиснув руку Берсеньєву, Майгіну, Петі і ласкаво поплескав Нене по щоці.

— …Але я не думав, що знайду вас… — він оглянувся, — у такій незвичайній обстановці.

— З ким маємо честь? — спитав Берсеньєв. Незнайомець незграбно вклонився і відрекомендувався:

— Костянтинов. Мисливець. Прямував на власному боті до Командорів. На траверсі мису Олютинського шторм розбив об каміння мій бот вщент. На шлюпці я дістався до берега, а потім з ламутами й до вас… Думаю до найближчого порту йти сушею, — помовчавши, додав він.

Берсеньєв і Майгін переглянулися: цей несподіваний гість не входив у їхні плани і загрожував у найближчому майбутньому навалою на чудесне місто начальства, нероб-обивателів, а можливо навіть і шахраїв. А геологи вже полюбили це місто і крок за кроком відкривали все нові сторінки його таємниці.

— Але я все-таки не розумію, — голосно заговорив мисливець і заходив по кімнаті, здивовано розглядаючи меблі і світні стіни. — Ви кажете, що знайшли це місто в землі. Як? Звідки воно тут узялося?..

— Ми б дорого заплатили, коли б могли відповісти на ваше останнє запитання, — сказав Майгін. — Але… може, вийдемо на свіже повітря, Клавдію Володимировичу?.

— Так, піднімемося на поверхню, — погодився Берсеньєв. — Якщо ви вже побували тут, то ми змушені, пане Костянтинов, багато вам розповісти і про дещо домовитись.

— Чудово! — сказав мисливець і, востаннє окинувши поглядом кімнату, рушив попереду всіх до виходу.

…Того ж дня, сидячи біля вогнища коло палатки, вони розповіли все своєму гостеві і показали (на превеликий жах Нене) «метаморфози» кулястих апаратів.

Несподіване вторгнення цього дивного чоловіка спочатку не сподобалося Берсеньєву, особливо його збентежили наміри мисливця негайно вирушити на південь, у порт. Але Майгін встиг йому шепнути:

— А знаєте, він, здається, непоганий хлопець. Не талалайка. З ним можна домовитись.

Берсеньєв схвально хитнув головою: Костянтинов уже встиг вселити йому довір’я.

Коли мисливець вислухав розповідь Майгіна, яку Петя весь час перебивав захопленими репліками, і став свідком давно минулих подій, відтворених «ілюзіоном» (так Майгін називав кулясті апарати), він довго мовчав, втупившись широко розкритими очима в тліюче багаття. Нарешті, підвівши голову і дивлячись в очі Майгіну, сказав:

— Ви розповіли і показали мені дивні речі. Але я не скажу вам, що це не вкладається у моїй голові. Навпаки, все, що я почув, добре узгоджується з… З чим узгоджується, дозвольте поки що не говорити. Боюсь, що ви вважатимете мене за божевільного… Я повинен перевірити одну неймовірну гадку; яка спала мені на думку, коли ви розповідали…

У цю хвилину він був схожий на одержимого: патлатий, неголений, з палаючими очима.

— Але для того щоб перевірити, потрібен час, а ви, якщо я не помиляюсь, збиралися незабаром вирушати на південь? — обережно спитав Берсеньєв.

— Ні! — вигукнув той і спохватився. — Тобто я хочу просити у вас дозволу залишитися поки що тут, щоб разом з вами вивчати ваше відкриття.

Майгін міцно потиснув йому руку:

— Ми від щирого серця будемо раді…

Берсеньєв дружньо посміхнувся і хитнув головою.

Але Петя і Нене не стрималися від прояву своїх почуттів.

Студентові мисливець одразу ж здався надзвичайно цікавою людиною, і, тиснучи руку Костянтинову, він сказав зривистим голосом:

— Я певен, що ми разом з вами розгадаємо цю загадку стародавньої північної цивілізації!..

А Нене сунув у руку мисливцеві цукерку з підвалів підземного міста і, усміхнувшись, сказав:

— Їж… Карош… цукор…

Вночі, коли лягали спати і Костянтинов пішов у палатку (геологи ніяк не наважувались переїхати жити у підземне місто), Берсеньєв тихо сказав Майгіну:

— А знаєте, Андрію, він зовсім не схожий на мисливця.

— Хто ж він, по-вашому? — спитав Майгін.

— Не знаю, хто, тільки не мисливець…

…Минув ще тиждень. Протягом цих днів Костянтинов не виходив з підвалів підземного міста. Він знайшов там якісь великі відділення, заставлені машинами і величезними апаратами. Коли Майгін і Берсеньєв одного разу спустилися до нього, він здався їм водолазом, який оглядає машини затонулого корабля. Переходячи від одного механізму до іншого і час від часу дивлячись у якісь креслення, витягнені з рюкзака, він щось записував і робив складні обчислення. Зазирнувши у його блокнот, вкритий математичними формулами, Майгін сказав:

— Ого! Вища математика…