Григорий Гребнев – Втрачений скарб. Інший світ (страница 39)

На жодне з цих питань не було відповіді, і, здавалось, ніщо не обіцяло відповіді в майбутньому.

Картини минулого

Через кілька днів Петя побував у ламутському стійбищі. Батько хлопчика привітно зустрів його і почав розпитувати, як живе в гостях у росіян Нене.

— Дуже добре живе, — сказав Петя, трохи зашарівшись. — Хоче ще погостювати в нас, а вам передав пачку тютюну. Він заробив її, коли допомагав рити шахту.

Ламут з радістю взяв тютюн і обіцяв навідати сина.

Петя повернувся в табір і сказав геологам, що в стійбищі хлопчика немає. Настрій у всіх зіпсувався, ніхто не знав, що сталося з Нене, але кожен почував себе в якійсь мірі відповідальним за долю хлопчика.

За ці кілька днів геологи вже детально ознайомилися з підземним містом, зрозуміли призначення і будову деяких речей та споруд у ньому. Так, Майгін відкрив, що малюсінькі мотки плівки, які лежали в ящику з «слонової кості», видають музикальні звуки. Та багато лишалось неясним для наших вчених, і найтемнішим було питання про походження підземного міста, а найбільш загадковим — зникнення Нене.

Не давали спокою всім трьом (особливо студентові) і живі зображення, побачені в глибокому «котеджі», де зник безслідно малий ламут. Було ясно, що «саркофаги» — це якісь механізми, здатні відтворювати задані зображення, бо кожного разу, коли Петя підходив до «саркофага» з жінкою, на екрані з’являлося саме її лице. Очі уважно дивились і на Петю, і на Майгіна, і на Берсеньєва, зіниці стежили за їхніми рухами, і очі розкривалися дуже широко, коли хто-небудь з них робив різкий рух або щось говорив. При цьому губи жінки ворушились, хоч у куточках їх ховалася «посмішка Монни Лізи»…

Петя, нарешті, примирився з тим, що це тільки портрет, який виникав кожного разу, коли перед екраном з’являвся глядач. Цей портрет міг зникати, і його можна було примусити затриматись на екрані зусиллям думки (цікаво, що зображення чоловіка в думці повернути було неможливо).

Петя думав:

«Якщо я примушую її залишитись і дивитися на мене, то чому я не можу таким же способом примусити її говорити?..»

І він знову і знову викликав образ невідомої жінки, зосереджено і напружено примушував її говорити. Одного разу йому навіть здалося, що губи її ворухнулись. Але звуку він не почув, а замість обличчя на екрані замиготіли такі ж ієрогліфи, які завжди з’являлися на іншому екрані, чергуючись з обличчям чоловіка…

«А може, за допомогою цих ієрогліфів вона розмовляє зі мною?» — подумав схвильований юнак, йому хотілось бачити прекрасну незнайомку, та кожного разу, коли він вискакував із-за «саркофага», на нього сипалась лавина ієрогліфів: красуня, мабуть, була балакучою… Не дочекавшись появи на екрані зображення, Петя виходив із спустошеним серцем.

Одного разу Майгін і Петя сиділи біля палатки і розмовляли про дальшу роботу експедиції.

— Ні, Петю, — казав Майгін, попихкуючи папіроскою, — їхати зараз кому-небудь із нас на материк немає рації. Ми вже обговорили це питання з Клавдіем Володимировичем. Поки що попрацюємо тут самі. Ось тижнів через два приїде Ніночка Росс, приїде Венберг, вони нам допоможуть. Спробуємо зробити все, що можна, своїми силами. А вже в наступному році візьмемо з собою і археологів… Ось ти кажеш; «їхати!» Але куди?.. Я знаю, що в Чіті є краєзнавчий музей. Там працює вчений-далекосхідник Кузнецов. Є корисні люди і в Хабаровську й у Владивостоці. Але до всіх цих центрів добратися мені чи Берсеньєву нелегко. Все одно в цьому році не обернемося. Думаю, що найкраще повідомити їх, коли наші партії повертатимуться до Петербурга, а поки що самі будемо вести спостереження і записи…

— Андрію Гавриловичу! Але ж ми тільки геологи, ми нічого не взнаємо! — з тривогою мовив Петя.

— Ну що ж, виходить у наступному році який-небудь надучений археолог приїде сюди з Пітера і розкриє таємниці тієї підземної Тихоокеаніади, — з усмішкою відповів Майгін і струсив попіл з папіроски. — Цілком можливо, що ми до того часу самі нічого не дізнаємось. Я вже Берсеньєву говорив, що геологія тут абсолютно ні при чому. Ось, — сердито сказав Майгін, показуючи на скляну кулю, знайдену біля кістяка, — здається, що може бути простіше: відкрий цю кульку, заглянь у неї і відгадай, що вона собою являє. Так чорта лисого! Я її вже тиждень кручу, і ні з місця! Навіть не взнав чи відкривається вона взагалі. Сьогодні до того дійшов, що цей впаяний у неї «гривеник» хотів цвяхом вибити, — Майгін ткнув папіросою в закритий круглою металевою пластинкою отвір і раптом замовк на півслові, пильно дивлячись на непроникну кулю…

— Що це? — запитав Петя.

Куля гула. Вона гула і дзижчала зовсім так, як дзижчить муха, що заплуталась у павутинні.

— Гуде!.. — здивовано сказав Майгін.

— Це у неї всередині гуде… — злякано промовив Петя і відступив од кулі.

Майгін простяг було руку, але доторкнутись до кулі не зважився. Сердите гудіння все дужчало. Петя підвівся і відійшов.

— Ходімо звідси, Андрію Гавриловичу! Не минути біди!..

— Спокійно, Петю!

Майгін насторожено дивився на кулю і враз побачив, що від її матової поверхні піднімаються тремтливі хвилі сірого густого туману.

— Дивіться! Що це? — крикнув Петя.

Майгін підвів голову. Петю було ледве видно в сріблястім мареві.

— Я погано бачу вас, Андрію Гавриловичу! — ослаблим голосом сказав Петя. — Навколо вас крутиться якась пелена…

— І мені здається, що те саме навколо тебе, — відповів Майгін.

— Ходімо, Андрію Гавриловичу! Залиште цю кулю!.. Але Майгін схопив Петю за руку і посадив його поруч з собою.

— Сиди і мовчи…

Тим часом гудіння перетворилось на рев. Дивна метаморфоза відбувалася навколо Майгіна і Петі; світний туман, що виходив із кулі, затягнув усе перед їхніми очима. Потім пелена стала танути, але Майгін не пізнавав табору: палатки кудись зникли, вся місцевість змінилася. Не було вже чагарника, ліс присунувся зовсім близько, кругом лежали величезні валуни, А далі, над кратером мирного, давно погаслого Коронного вулкана, піднімалась висока чорна хмара — «пінія», провісник близького виверження.

— Де ми? — спитав Петя, присуваючись до Майгіна.

— Тихо!

Петя оглянувся назад і вигукнув: — Місто! Наше місто…

Майгін повернувся усім корпусом. Місто було поруч, на поверхні. Велетенський прозорий купол, як німб, стояв над ним, і голубі будиночки здавались клаптиками чистого блакитного неба серед хмар. Але що було найдивнішим, від чого перехопило подих у Майгіна і студента: вони побачили людей цього міста. Люди стояли перед прозорою сферою і дивились на димучий вулкан. Їх було чоловік тридцять… То були дивні люди, одягнені в одноманітний твердий, стального кольору одяг. Їхні рухи здавалися незграбними. Голови у них величезні круглі, без очей, рота і носа…

Ці люди стояли, збившись у купку. Троє з них установлювали на вбитих у землю стовпах якісь прилади і схилялись над ними круглими великими головами, схожими на алюмінієві казани. Один запускав у повітря кольорові кулі, і ті лопались у нього над головою…

Нарешті той, що стежив за приладами, незграбно ступив крок уперед І… алюмінієвий казан на його плечах відкинувся назад… Майгін і Петя зрозуміли, що відкинувся шолом «водолазного костюма», у якому був цей чоловік. У нього, виявилося, цілком нормальна голова, прикрашена важкими, як бронзова стружка, кучерями. Петі здалося, що він пізнав його… Ну, звичайно ж, він бачив цю голову на екрані в тому голубому будинку, де бачив і «снігову красуню».

Жорсткий обладунок рудоволосого незнайомця розкрився, як стулки устриці, і чоловік ступив на траву перед своїми товаришами, одягнений у сяючу різноколірними вогниками туніку… Він підняв руки і викрикнув співучим голосом якусь фразу… Мабуть, сигнал, що дозволяв зняти захисні костюми…

Майгін і Петя уважно спостерігали. Ці дивовижні привиди з’явились перед ними так несподівано, як і їхні живі портрети на екранах «саркофагів». Але чи вони — привиди?

Дивні люди, що невідомо звідки взялися біля підніжжя Коронної сопки, були високі на зріст, одягнені в легенький кольоровий променистий одяг, усі без головних уборів. Рухались вони плавно і ритмічно, наче в сцені з якогось балету… За новим співучим сигналом уся група, залишивши обладунки, попрямувала до Майгіна і Петі. Стрункі, красиві гіганти йшли легко, немов пливли над землею. Залишився біля міста тільки один, той, що першим скинув свій скафандр.

Зненацька Петя побачив «снігову красуню». Вона підійшла до велетня з бронзовими кучерями і притулилась щокою до його щоки. Він посміхнувся, і відразу ж поруч з ним з’явився юнак, майже хлопчик, теж рудоволосий, з великими синіми очима, широко розкритими, наче від цікавості і здивування.

«Снігова красуня» поклала руку на його плече. Потім усі троє — чоловік з бронзовим волоссям, жінка і хлопчик — зникли, а з-за великого сірого каменя, який невідомо де взявся справа від Майгіна і Петі, вийшов високий окатий чоловік з величною поставою. В руках у нього була точнісінько така куля, як та, що лежала біля Майгіна. Почулась голосна, енергійна музика, наче кларнет у притихлому оркестрі раптово заграв… або заспівав соло майже людським голосом…

Місцевість навкруги стала двоїтися. Крізь сірий камінь проступили білі плями табірних палаток, мутною ставала «пінія» над вулканом; на фоні валунів з’явився знайомий чагарник… Місто під прозорою сферою, як далекий міраж, тануло в повітрі… Через хвилину воно зникло, і все навколо стало таким, як і було.