Грегори Робертс – Тінь гори (страница 89)

Я зняв мокрі чоботи й одяг, промив антисептиком порізи на обличчі та став під душ, дозволивши холодній воді литися по спині вузькими батогами покаяння.

Потім я одягнувся і саме збирався заварити кави, коли увійшла Лайза.

— Ліне! Де тебе в дідька носило? З тобою все гаразд? О Господи, дай-но подивлюся на твоє обличчя.

— Усе гаразд. А ти як? Тут усе спокійно?

— Ти собою пишаєшся?

— Що?

Вона мене штовхнула обіруч, потім ухопила металеву вазу та жбурнула. Я пригнувся, і ваза влучила в стінку, перекинувши кілька речей на підлогу.

— Приходиш додому такий побитий!

— Я...

— Вуличні війни банд! На Бога, подорослішай нарешті!

— Це не...

— Стріляти в людей біля «Леопольда»! Ти що — повна сволота?

— Я не стріляв ніяких...

— Утекти в гори з Карлою.

— Добре, добре, то ось через що вся ця драма.

— Ну звісно ж! — проверещала вона, жбурляючи в стіну ще й попільничку.

Раптом Лайза розридалася, потім так само раптово припинила плакати й сіла на диван, склавши руки на колінах.

— Я вже заспокоїлася,— запевнила вона.

— Добре...

— Справді.

— Добре.

— Це не через тебе,— сказала вона.

— Але виправдано.

— Не зовсім.

— Лайзо, я навіть не знав, що вона там буде. Та коли вже ти згадала про Карлу, то я хотів тобі дещо...

— Ох Ліне! — вигукнула вона, тицяючи на речі, які впали зі стіни на підлогу.— Подивися, що сталося з мечем! Мені так шкода. Я ненароком.

Серед іншого на підлогу впав меч Хадербгая, меч, який мали заповісти Тарику, хлопчику-королю, племіннику та спадкоємцю Хадербгая. Меч зламався. Рукоятка повністю відпала. Дві частини лежали біля піхов.

Я їх підняв, дивуючись незвичній крихкості зброї, яка пережила битви проти британців у Афганістані.

— Ти зможеш його полагодити? — схвильовано запитала вона.

— Я займуся цим після повернення,— заявив я, складаючи в шухляду шматки меча.— Завтра я їду на Шрі-Ланку, Лайзо.

— Ліне... ні.

Я пішов до ванни та ще раз прийняв душ, щоб охолонути. Лайза зробила те ж саме і приєдналася до мене, поки я сушився. Нахилившись до дзеркала, я наліпив пластир на огидну рану від свинцевої гирі Конкенона, що прикрашала моє обличчя.

Лайза говорила, застерігаючи про небезпеки Шрі-Ланки, розповідаючи про недавно прочитане в газеті, у Ранджитовому виданні, пояснюючи, що нема жодних зобов’язань щодо поїздки і що я нічого не винен санджайській раді. Нічого, нічого, нічого.

Коли вона закінчила, то прийшла моя черга благати Лайзу покинути Бомбей хоч ненадовго. Я розповів їй про інцидент у «Леопольді» й попередив, що краще не стане, поки не буде досягнуто хоч якогось порозуміння з Конкеноном.

— Досить уже про жахливі речі,— нарешті вирішила Лайза.— То вже прийшла моя черга?

Я лежав посеред ліжка, відхилившися спиною на складені подушки. Лайза зіперлася на дверну ручку, схрестивши руки на животі.

— Гаразд, Лайзо, тепер твоя черга.

— Якщо я не можу відмовити тебе від поїздки, то прийшов час поговорити про інші речі.

— Ну, взагалі-то...

— Жінки хочуть знати,— випалила вона.— Ти ж письменник. Ти маєш це бачити.

— Що саме... хочуть знати жінки?

Вона приєдналася до мене на ліжку.

— Усе,— уточнила вона, поклавши руку мені на стегно.— Усе, чого ти мені ніколи не розповідаєш, наприклад. Чого ти не розповідаєш жодній жінці.

Я насупив брови.

— Дивись, кажуть, що жінки — емоційні, а чоловіки — раціональні. Лайно. Якби ти бачив речі, які ви, хлопці, робите, і бачив їх з нашої точки зору, то останнім, про що б ти подумав, була б раціональність.

— Гаразд.

— І взагалі-то, жінки доволі раціональні. Вони жадають ясності. Вони хочуть відповідей. Ти з нею чи ні? Жінки хочуть знати. От усі інші не мають достатньо сміливості, а жінки люблять сміливих. У нашому посібнику це і є раціональністю, якщо пробачиш літературну метафору.

— Пробачаю. Але до чого ти ведеш?

— До Карли, звісно ж.

— Я саме намагався поговорити з тобою про...

— Ти і Карла. Карла і ти. На горі та поза нею. Я розумію. І я не проти.

І раптом усе вирішилося, ми були двома умами, двома істотами, двома парадигмами, які розкручувались у різні боки, залишивши фантомні кінцівки там, де колись торкалися одне одного.

— Я не можу так, Лайзо,— мовив я.— Справа не в Карлі, а в мені, і...

— Ми з Карлою дійшли порозуміння щодо тебе,— нетерпляче розповіла вона.

— По... порозуміння?

— Саме про це ми й говорили під час обіду в «Каяні». Ти що — не слухаєш?

Фейнман[94] якось сказав: якщо ти розумієш квантову теорію, то насправді не розумієш її. Я не мав гадки, про що говорила Лайза.

— Що ти маєш на увазі?

— Це все не має стосунку ні до неї, ні до тебе. Це все я.

— Саме про це я й намагався з тобою поговорити.

— Ні, не намагався. Ти говорив про вас із Карлою. Гаразд. Я розумію. Але це тут ні до чого. Це про мене.

— Це... що?

— Ця розмова.

— Хіба не я її почав?

— Ні, я почала,— насупилася вона.