Грегори Робертс – Тінь гори (страница 88)

І раптово я відчув шалену втому: я був такий сердито-втомлений, аж дратувався через усе, що не біле, рівненьке та з подушкою в узголів’ї.

— Якби я думав, що ти такий, то не дозволив би тобі навіть наблизитися ні до неї, ні до будь-якої знайомої дівчини.

Він наїжачився: молодеча мужність випростала його спину.

— Вінсоне, у мене справді немає часу на це лайно. Я зустрів Ранвей раніше за тебе. І це я витягнув її з в’язниці, пам’ятаєш? Це дає мені право попереджати, щоб ти на неї надто не тиснув. Якщо тобі це не до вподоби і хочеться обмінятися ляпасами, то я буду внизу біля свого мотоцикла десь за п’ять хвилин.

Ми втупилися один в одного. Його гордість проти мого роздратування. Чоловіки. Вінсон мені подобався, а я подобався йому, і ми були готові почубитися.

— Коли ти її зустрів? — запитав він, трохи на мене повитріщавшись.

— До того випадку в поліційному відділку.

— Чому ти мені не розповів?

— А чому не розповіла вона? Може, це тебе не стосується. Слухай, я зустрів її на вулиці, біля «Лео». Вона чекала там, поки її хлопець купував дозу. Запитай її про це.

— Гаразд, гаразд, але вона мені подобається. Невже ти цього не бачиш?

— Звісно ж, бачу. Я радий, що вона з тобою. Саме це я намагався тобі сказати, можливо, використовуючи хибний метод. Ти — хороший хлопчина. Вона буде з тобою в безпеці. Я знаю. Лише трохи відкоти. У неї був хлопець. Він помер. Зараз їй потрібен друг. Роль хлопця може зачекати, доки роль друга виконає всю роботу. Ти ж це бачиш, правильно?

Він розслабився, видихаючи.

— Ого! Ти справді мене накрутив зараз, Ліне, Боже! Я думав...

— Слухай, найкращий для тебе маневр зараз — це запевнити, що її хлопець не був самогубцею. Вона почувається винною, але не має до цього жодного стосунку. Це наркота була занадто міцна. За той тиждень померло троє. Перевір. Переконайся, що вона це усвідомить і звільниться від поганих думок.

— Дякую,— сказав він.— Гей, пробач, що ми почали з неправильної...

— Це я винен. Голова забита. Ти десь тут бачив Лайзу?

— Востаннє, коли я її бачив, вона була з тим митцем. Високим парубком з прилизаним чорним волоссям.

— Дякую. Він — один з партнерів її галереї. Якщо я її не знайду, то поїду додому. Якщо зустрінеш Лайзу або того митця, прошу, перекажи мої слова. Бувай.

— Зачекай! — схаменувся Вінсон, простягаючи руку.— Дякую. Дякую. Я маю на... я потурбуюся про Ранвей. Я маю на...

— Усе гаразд,— запевнив я, потискуючи руку, всміхаючись, люблячи його, бажаючи всього найкращого Вінсону та дівчині й не дуже переймаючись, чи ми ще колись зустрінемося, головне — щоб вони були щасливі разом.— Усе гаразд.

По кімнаті крутилися невеличкі торнадо з регочучих і п’яних людей. Я переходив від вихору до вихору, шукаючи Лайзу. Її не бачили на вечірці вже давненько. Нарешті я дістався дверей.

Карла танцювала з Ранвей. Я трохи поспостерігав: її стегна — море, її очі — флейта, її руки — кобра. Карла.

Розділ 32

Коли відчинилися двері ліфта, то звідти вийшли Скорпіон Джордж, Навін Едеїр і Дівія Девнані.

— Ліне! — вигукнув Навін.— Ти куди, друже? Вечірка лише почалася!

— Я розбитий,— відповів я, заходячи до ліфта й натискаючи кнопку, щоб не зачинялися двері.— Але можна тебе на хвилинку?

— О, прошу, ходімо з нами! — благав Скорпіон.— Я хочу почути про стрілянину в «Леопольді». Усі мовчать, а я помираю від цікавості.

— Іншим разом, Скорпе.

— Гаразд, тоді ми спустимося донизу з тобою,— мовив Навін, тягнучи інших до ліфта.

Двері зачинилися, залишивши наші віддзеркалення на скляних стінах.

— А нагорі чекала дуже приваблива американка, з білявим волоссям і карими очима,— заявила Дівія.— Ти з нею познайомився?

— Одна дуже вродлива дівчина вже чекає на мене вдома,— сказав я.

— Але ця дівчина...

— Забудь про це, Дівіє! — вибухнув я.

— Тобі не завадить трохи відпочити від тієї Школи Чарів, виродку,— прямо заявила вона.— Бо ти просто збиваєш дівчину з ніг.

— Пробач, це був важкий...

— Я познайомлюся з американкою, в якої карі очі,— радісно заявив Скорпіон.

Ми обернулись до нього.

— У плані... якщо Лін, знаєш, не повернеться на вечірку, і...

— А ти причепурився, Скорпіоне,— зауважив я.

Його довгувате волосся було зібране у хвостик. Він був одягнений у жовту сорочку, нові джинси, пояс із золотою пряжкою та ковбойські чоботи. На середньому пальці гордовито сидів золотий перстень з грецьким шоломом і квадратним оніксом, що виблискував посередині.

— Невже занадто? — він запитав, споглядаючи себе в настінному дзеркалі.— Це була ідея Дівії. Вона сказала...

— Усе добре,— запевнив я.— У тебе вигляд на мільйон баксів. Подяка Дівії.

— Узагалі-то, на тридцять п’ять мільйонів,— відповіла Дівія.— І я — Діва, пам’ятаєш? Присягаюсь, якщо ще хоч раз назвеш мене Дівією, то отримаєш просто в пах. І я достатньо низького росту і достатньо підла, щоб це зробити.

— Це не перебільшення,— підтвердив Навін.

— Гаразд. Відтепер буде Діва.

Я поглянув на її горде гарненьке личко. Вона була коротункою, яка так часто носила взуття на високих підборах, що трохи нахилялася вперед, опираючись на кінчики пальців,— ця постава леопарда надавала їй вигляду хижака в пошуках здобичі. Мені це подобалось, і вона теж подобалася, але в ту мить хотілося просто піти додому.

Двері відчинилися у фойє, тож я швиденько вискочив з ліфта.

— Певен, що ми не зможемо тебе спокусити? — запитав Навін.

— Не сьогодні.

Я підтягнув його ближче до себе, щоб він почув мій шепіт.

— Той випадок у «Леопольді»,— тихо сказав я.— Добре, що ти там був, Навіне.

— Коли намітиться відплата,— так само тихо мовив він,— розраховуй на мене.

— Гаразд. Слухай, якщо Дідьє попросить тебе про допомогу, зроби мені послугу. Він наглядатиме за Лайзою, поки мене не буде.

— Не буде?

— Десь тиждень або трохи більше. Я знайду тебе після повернення.

— Тгик.

— І, агов, Скорпіоне,— голосніше сказав я, а Навін підійшов до Діви.— Будь обережний з дівчиною.

— Ти про блондинку з карими очима?

— Я про будь-яку дівчину.

Двері зачинилися, і ліфт повіз їх назад до пентгаузу.

Я дійшов до мотоцикла, дав на чай охоронцям і поїхав під завісою дощу.

Заспокійливі очищаючі зливи, холодні від близькості моря, котилися разом зі мною, поки я двічі об’їхав Марін-драйв, а потім повернув і попрямував додому.

Тоді я ще не знав, що та стіна нещадного дощу, де краплі були великі наче квіти, стане останньою сильною зливою бомбейського сезону. Дощові потоки залили вулиці Міста-Острова, зростили на кожному шматочку запорошеної землі бур’яни, а потім перемістилися в бік Мадраса і далі вгору до берегової лінії Шрі-Ланки й величних океанів, які їх породили.

Перестрибуючи через дві сходинки, я кинувся до квартири, розливаючи воду на сріблясту мармурову підлогу в холі. Лайзи не було.