Грегори Робертс – Тінь гори (страница 87)

— Ні,— разом заявили ми.

— Тож більше я не спілкуюся. Сьогодні я роблю виняток, бо ця зміна вже закінчилася, і ви класні. Ви обоє мені сподобалися ще тієї миті, як зайшли до кімнати. А коли щось подобається з першого погляду, я ніколи щодо цього не помиляюся.

— Добрий талант приховуєш у рукаві,— посміхнулася Карла.— Ну ж бо, продовжуй розповідь про однорядкові жарти.

— Більшість часу я просто підрізаю дерево розмови. Це наче бонсай[93]. Тепер усе зав’язується на репліках. І так, усе-таки краще подавати правду маленькими шматочками. Це наче пароль, правда. Коли люди її чують, то відмикають двері.

— Рендалле,— сказала Карла, а її очі сяяли, наче кольорове скло,— якщо ти зупиниш цю розмову, я більше ніколи не затьмарю це збіговисько. Повтори, якщо твоя ласка.

Він наповнив ще два келихи шампанського і налив ще одну содову.

— Мій змінник ще не з’явився, але зміна закінчилася ще півгодини тому, тож радий буду приєднатися до вас для тосту,— мовив він, пропонуючи шампанське Карлі, а мені содову.— Хай вас ніколи не підводять слова.

— Не можу за таке пити, бо слова ніколи не підводять,— випалила вона.— Для мене й Шантарама — це перший тост за два роки, Рендалле, і гадаю, що це доленосна зустріч. Тож випиймо за нас трьох.

Я зібрався з ними цокнутися, але Карла забрала геть свого келиха.

— Ні! Цокатися водою — це погана прикмета,— попередила вона.

— Ой, та ну.

— Я серйозно.

— Ти жартуєш, правда?

— Ліне, немає причин дражнити долю лише тому, що ти не віриш у забобони. Невже тобі треба ще більше недолі?

— Тут ти мене підловила.

— Я завжди тебе підловлюю.

Новий відвідувач бару випадково штовхнув Карлу на мене, і ми все одно зіткнулися келихами.

— Здається, що ми все ж утілили цей тост,— сказав я.

Спочатку вона на мене витріщилася, але потім усміхнулась.

— Гаразд,— погодилася вона.— Вигадай інший тост, але не пий води. Це має убезпечити нас.

— За зелені очі, нехай вони завжди будуть захищені.

— Я однозначно за це вип’ю,— мовив Рендалл, надливаючи шампанське.

— За зелених ферзів,— заявила вона, сяючи до мене посмішкою.

Карла підняла келих, зробила маленький ковточок і знову в мене втупилася. То була мить прориву, і ми обоє це знали. Ідеальний момент.

— Ліне! — вигукнув Вінсон, стрибаючи до мене й ляскаючи по спині довгими міцними пальцями, а біля нього була Ранвей.— Радий тебе бачити, чоловіче!

Я продовжував дивитись на Карлу. Вона на мене теж.

— Вінсоне,— вичавив я голосом, що для мене самого звучав, неначе розбилося щось важке.— Не думаю, що ви знайомі. Це — Карла. Карло, це — Стюарт Вінсон. А це — Ранвей-як-злітна-смуга.

— Кажеш, Карла! — заволав Вінсон.— Я збіса радий нарешті з тобою познайомитися.

— Це тобі вже не допоможе,— відповіла Карла прямо.

— Не... не допоможе? — спантеличено посміхнувся Вінсон.

— Ні. Усе, що ти чув, уже не відповідає дійсності.

— Не відповідає... чому?

— Я почала життя з нової сторінки.

Вінсон розреготався.

— А! Ого. Ну і коли це відбулося?

— Це відбувається просто зараз,— сказала Карла, витримуючи його погляд.— Не відставай.

Моє серце спіткнулося, неначе п’яний танцюрист. Господи, я її кохав! Вона була одна-єдина.

Потім Карла повернулася до дівчини, Ранвей, і запитала, чи з нею все гаразд. Я поглянув на дівчину. З нею точно не все було гаразд.

— З нею все добре! — запевнив Вінсон, обіймаючи її за плечі.

Обличчя Ранвей було втомлене і бліде.

— Я запропонував,— провадив Вінсон,— сказав: агов, ти так багато витерпіла. Прийшов час вийти і зустрітися з людьми, трохи посміятися, знаєш? Кажуть, це найкращі ліки.

Він пригорнув її ближче, потрусив. Її руки гойдалися, неначе неживі.

— Як тримаєшся, мала? — запитав я.

Вона мерщій підвела погляд, блискаючи шматочками льоду в блакитних очах.

— Я не мала! — обурилася вона.

— Га-аразд.

— Не звертай уваги,— мовила Карла.— Він же письменник, тож думає, що старший за свого діда.

— Це дуже дотепно,— розреготався Вінсон.

— А щодо тебе,— вела далі Карла.— Забери від дівчини руки, просто зараз.

Вражений Вінсон дозволив Карлі відлучити Ранвей від себе.

— Рендалле,— звернулася Карла,— я знаю, що ти вже не працюєш, але це надзвичайний випадок. Хочу побачити твої найчистіші келихи й почути найбрудніші жарти, і швиденько.

— Слухаюсь і корюся, пані,— сказав Рендалл, а в його руках почали танцювати келихи, неначе ті в’юни.

— І що тут робити? — промимрив Вінсон.— Вона вкрала мою дівчину.

— То тепер вона вже твоя дівчина?.

— Ой друже,— мовив він, повертаючись до мене з широченною посмішкою.— Я сказав тобі ще тоді, біля відділка, хіба ні? Я сказав, що вона — та єдина. Я божеволію через неї. Вона — це щось, еге ж? Моє серце починає калатати швидше щоразу, коли дивлюся на неї.

— Вона побувала в авіакатастрофі,— сказав я.

— Авіа? Але... що?

— Ти розумієш, про що я. Кілька днів тому вона прокинулася біля свого мертвого хлопця. Це великий вогонь, щоб так легко його загасити. Не жени, друже.

— А, звісно, звісно. Маю на увазі, що... агов, почекай-но хвилинку! Ти ж не думаєш, що я користуюся її ситуацією, правда ж? Я... я не такий.

— Я знаю.

— Я її не торкався.

— Я знаю.

— Я б такого не зробив.

— Я знаю.

— Я не такий,— знову прохрипів він.