Грегори Робертс – Тінь гори (страница 90)

— А я там був?

— Ну ось. Ти не можеш кохати двох людей, Ліне. Не так, як годиться. Ніхто не може. Вона не може цього робити, і ти теж. Я це розумію. Справді. Але хай як це все сумно, і романтично, і невдало, і захопливо, і дивовижно, та це не має значення. Це все не про неї і не про тебе. Прийшла моя черга. Тепер я буду головною. Тепер я отримаю шанс постояти перед мікрофоном, Ліне.

— То що саме про тебе?

— Усе це про мене.

— А ти не могла б заново розпочати цю розмову?

Вона пильно поглянула мені у вічі: мовляв, постарайся зрозуміти.

— Бачиш, жінкам необхідно знати, це так просто.

— Це мені дійшло.

— І коли вони дізнаються, то можуть з усім розібратися.

— З чим... розібратися?

— Ліне, припини себе картати. У тебе це добре виходить. Могли б навіть вручити приз, якби існували призи за самокартання, і я начебто це в тобі люблю, але в цьому разі для такого немає потреби. Сьогодні я розриваю наші стосунки і хочу про це поговорити, бо думаю, що ти маєш знати чому.

— Я... звісно... само собою. Що?

— Я справді думаю, що тобі необхідно знати.

— А я можу вдати, що вже знаю?

— Ліне, припини дуркувати.

— Я не дуркую, а просто не можу збагнути.

— Гаразд. Тоді так: я більше не хочу тебе пояснювати.

— Пояснювати мене твоїм друзям чи ворогам?

— Мені по барабану, що там хтось про тебе каже,— мовила вона, палаючи блакиттю очей.— І не збираюся цього слухати. Ти ж знаєш. От що мені не подобається у твоїх справах, то це те, що вони подобаються тобі.

— Лайзо...

— Тобі подобається мати два пістолети, шість фальшивих паспортів і шість різних валют у шухляді. І ти не можеш стверджувати, що робиш усе це лише для того, щоб вижити. Ти трохи розумніший. І я теж. Суть у тому, що тобі все це подобається. Дуже. І я більше не хочу собі це пояснювати. Я не люблю такого тебе. Я не можу любити такого тебе. Я не буду такого тебе любити. Пробач.

Людина — це в’язниця. Я мав сказати Лайзі, що йду з санджайської компанії і що Шрі-Ланка буде моїм квитком назад додому. Я відступив від того себе, який їй був не до вподоби. Правда не змінила б її рішення, але Лайза мала право це почути.

Людина — це в’язниця. Я промовчав.

— Карлі такий ти подобаєшся,— просто сказала вона.— Думаю, що такий ти подобаєшся їй навіть більше, ніж собі.

— Де ти була, Лайзо?

Вона розреготалася.

— Ти справді хочеш знати?

— Лайзо, досить уже про бажання щось знати.

Вона сіла на ліжку, схрестивши ноги. Її біляве волосся було зібране в підвернутий хвостик, що стрибав і гойдався під час розмови.

— Ти ж пам’ятаєш Риша, мого партнера з галереї?

— Як багато в тебе партнерів на цей момент?

— Шестеро. Ну...

— Шестеро?

— Хай там як...

— Шестеро?

— Хай там як, останнім часом Риш багато медитує...

— Ой ні.

— І вивчає багато йоги...

— Добре, Лайзо, зупинися. Якщо ти скажеш, що за усім цим стоїть якийсь гуру, то я буду змушений зацідити йому.

— Він не мій гуру, а Риша, і суть не в цьому. Це сказав не гуру і не Риш. Це слова однієї жінки, здається. Узагалі-то, я не знаю, хто вона така. Але Джонні Сигар дав мені книжку з самовдосконалення, і Риш подарував цю ж книжку того самого дня. У тій книжці була цитата, її слова.

— Які слова?

— Слова, які десь почув Риш і сказав мені.

— Які слова?

— Образа — це незадоволена потреба чи бажання,— озвучила вона.— Ось що я намагалася тобі донести.

Я це обміркував. Найгірший інстинкт письменника, і часто найперший,— шукати недоліки в будь-якій написаній чи сказаній речі, що має добрий вигляд. Я їх не знайшов.

— Звучить гарно,— визнав я.

— Збіса гарно! Ця жінка мала б отримати Нобелівську премію за Донесення крутої фігні.

— Гаразд,— посміхнувся я.

— Ліне, мушу сказати, що в мене мало серце не розірвалося. Тут стільки сенсу! Я нарешті усвідомила, чому останні кілька місяців почувалася такою ображеною. Я справді була охоплена образою, знаєш? От наче ти виходиш на сцену, а там нервуєшся через речі, які раніше здавалися кумедними, але тепер уже не здаються.

— Наскільки вони не кумедні?

— Зовсім не кумедні.

— Зовсім?

— Я навіть бурмотіла,— зізналася вона.

— Ти бурмотіла?

— Так.

— Бурмотіла?

— Думаю, ти міг чути мене кілька разів.

— Щодо дратівливих речей, які я робив?

— Так.

— Наприклад?

— Ну, для початку...

— Ні, не кажи. Я не хочу знати.

— Це може бути корисне для твого зростання,— мовила вона.

— Ні, мені й так добре. Я вже зріс. Продовжуй. Ти бурмотіла.

— Розумієш,— сказала вона, розправляючи покривало біля своїх схрещених ніг: п’яти сонно торкалися литок.— Коли я почула ці слова: образа — це незадоволена потреба чи бажання, то зрозуміла, як маю думати про свої почуття. Ти розумієш?