Грегори Робертс – Тінь гори (страница 91)

— Думки й почуття. Я... думаю, що розумію.

— У мене була рамка, ну знаєш, для власного портрета. Я знала, якою була моя незадоволена потреба. Яким було моє незадоволене бажання. І коли я це усвідомила, то усвідомила й усе інше.

— А можна розголосити незадоволене бажання?

— Я маю звільнитися від тебе,— заявила вона, притиснувши долоні з розчепіреними, мов зірки, пальцями до ліжка.

— Новий спосіб відмовитися від цукру.

— Він мені більше не потрібен. Не зараз,— сказала вона, вимальовуючи кола пальцем на покривалі.— Мені вже не треба нічого підсолоджувати, особливо те, що я кажу собі.

— А як щодо незадоволеного бажання?

— Я хочу на сто відсотків зануритись у себе. Я хочу сама стати миттю замість спостерігати, як ця мить минає. Ти ж знаєш, про що я, правда? Розумієш мене?

— Можливо.

— Зараз. Це зараз. Моє зараз. Усі мої зараз. Ось чого я хочу. Ти це розумієш?

— Ти в цій миті. Я розумію. Присягаюся, Лізі, якщо тут уплутаний якийсь гуру...

— Це все я. Це все йде від мене.

— І це те, чого ти жадаєш?

— Це початок того, чого я жадаю, і це на сто відсотків так.

Вона була сильна. Вона була чудова.

— Ну, якщо це дійсно твоє бажання, то я обожнюю його, Лайзо.

— Справді?

— Звісно. Ти можеш робити все, що до вподоби.

— Ти справді так вважаєш?

— Це надзвичайно, Лайзо.

— Я знала, що ти зрозумієш,— мовила вона, блискаючи очима, неначе блакитними водоймами полегшення.— Просто хочу особливе тепер, яке буде лише моїм, замість постійного тепер, яке постійно мушу ділити з усіма іншими.

Постійне тепер, яке ти постійно ділиш з чиїмось тепер. Непогане визначення в’язниці.

— Я тебе чую.

— Я хочу знати, як це — бути собою, тільки собою.

— Вперед, Лайзо.

Вона посміхнулась і стомлено зітхнула.

— Це звучить досить егоїстично, але воно не так. Насправді це щедро, ну, знаєш, не лише щодо мене, але й щодо тебе і Карли. Усе це дозволило мені вперше зрозуміти нас. Усе це дозволило побачити, які ви схожі, ти й вона, і наскільки ви обоє відрізняєтеся від мене. Ти розумієш це?

У цей свій згубний, та водночас і добрий спосіб вона намагалася сказати, що ми з Карлою створені одне для одного, що обриси Карли пасують до моїх шрамів. Правда чи ні, боляче чи ні, це було неважливо, бо ті хвилини не належали Карлі або мені: вони належали Лайзі.

Внутрішнє падіння й підйом, усе, що ми робимо і ким хочемо стати,— лише наші, як і має бути, і мусить бути. Лайза поринула в спокійну несуперечливу тишу, народжену з рішучості, і вона була там абсолютно сама. Вона була ясна, рішуча, хоробра та сповнена надії.

— Нова ти — це щось надзвичайне,— тихо мовив я.

— Дякую,— лагідно сказала вона.— І нова я розійшлася зі старим тобою і не спатиме з новим тобою в одному ліжку, тож потрібно орендувати десь гостьову спальню для ночівлі.

— Ну,— розсміявся я,— якщо твоє тепер через це не опинилося під загрозою, то без проблем.

— О ні,— серйозно запевнила Лайза, умощуючись біля мене й поклавши голову мені на груди.— Але я думаю, що коли вже ми розійшлися, але досі живемо під одним дахом, то потрібно скласти кілька правил.

— Ага.

— Як-от коли приходиш до когось переночувати. Нам потрібно мати правила ночівлі.

— Ночівлі? Твоє тепер стає дедалі багатолюднішим.

— Ми можемо повісити знак на вхідних дверях.

— Знак?

— Я про знак, який розумітимемо тільки ми. Ну, щось на зразок садового гнома. Якщо садовий гном стоїть ліворуч від дверей, то один з нас запросив до себе гостя на вечір. Якщо ж він праворуч від дверей, то ніяких гостей.

— У нас немає садового гнома. У нас і саду немає.

— Ми можемо використати ту статуетку кицьки, яку ти так не любиш.

— Я не казав, що не люблю її. Вона мені подобається. Я казав, що вона, здається, не дуже любить мене.

— І тобі доведеться платити за оренду, принаймні найближчі шість місяців.

— Повернімося до нашого котячого сигналу ночівлі,— уточнив я.— Він має стояти ліворуч чи праворуч?

— Ліворуч. І тобі доведеться платити за оренду.

— Лайзо, оренду вже проплачено на рік наперед.

— Ні, я маю на увазі мою частину за гостьову кімнату. Я потім заплачу ринкову ставку. Обіцяю. Але всі мої заощадження вкладені в наступну виставку, і зараз навіть копієчки зайвої немає. Тож я не зможу платити тобі принаймні шість місяців.

— Забудь про це.

— Ні, справді, я наполягаю на оплаті,— сказала вона, штовхаючи мене в ребра.

— Забудь про це.

Вона знову мене пхнула.

— Здаюсь. Я дозволю тобі заплатити.

— І... мені потрібен аванс,— додала вона.

— Аванс?

— Так.

— Лайзо, ти ж на мене не працюєш.

— Так, але я ненавиджу слово «позика». Воно звучить, наче скавчання собаки, коли йому боляче. Тож я вирішила, що відтепер проситиму про аванс, коли треба буде позичити грошей. Це надихає набагато більше.

— Розширене мислення.

— Але я не зможу платити за їжу, електрику, телефон і пральню ще деякий час. Кожна копієчка мого авансу буде вкладена у справу.

— Ясно.

— Я наполягаю на оплаті й цього всього, коли матиму вдосталь вільних коштів зі свого наступного авансу.

— Добре.

— І мені потрібен автомобіль, але про це ми можемо поговорити після твого повернення.

— Звісно. Це всі домашні правила?

— Є ще одна річ.