Грегори Робертс – Тінь гори (страница 35)
Насправді ж того чоловіка називали Блискавичним Диліпом тому, що його сяйливі чоботи, кидаючись із темряви його люті, завжди вражали прикуту людину, коли вона найменше цього очікувала, і ніколи не били в одне й те саме місце.
— Це чиста правда,— оживився Диліп, розслабляючись у своєму кріслі.— Що я можу для тебе зробити?
— У твоєму ізоляторі сидить чоловік на ім’я Фарзад Дарувалла. Я б хотів оплатити його штраф.
— Штрафи призначаються судом, а не поліцією,— зауважив Диліп, і підступна посмішка зволожила його губи.
— Звісно, ти абсолютно правий,— посміхнувся я,— але людина з твоїм баченням може зрозуміти, що вирішення цієї проблеми тут і зараз заощадить дорогоцінний час у суді та гроші з державної скарбниці.
— Для чого тобі потрібен цей парубок?
— Ну, я б міг назвати п’ять тисяч причин,— відповів я, дістаючи приготовану пачку рупій з кишені та починаючи їх перераховувати.
— Людина з баченням могла б вигадати набагато більше причин,— нахмурився Диліп.
Було запізно. Він уже дивився на гроші.
— Блискавичний-джі,— прощебетав я, згинаючи купюри вдвоє та підсуваючи їх на той бік столу під прикриттям своєї долоні.— Ми ведемо цей танець уже майже два роки і обоє знаємо, що молодшому інспектору буде достатньо й п’яти тисяч причин як...
Сантош ніс чай, його кроки гримотіли по дошках дерев’яної веранди. Блискавичний Диліп поквапився накрити мою долоню своєю. Я забрав руку. Диліп плавно посунув гроші на свій бік столу, а потім сховав їх у кишеню.
— Парубок з коледжу,— звернувся до Сантоша Диліп, коли молодий констебль поставив перед нами чай.— Той, якого ми затримали у клубі минулої ночі. Приведи його сюди.
— Так, сер,— відповів Сантош, кидаючись із кімнати.
Новачки повернулися до офісу, але Диліп зупинив їх піднесеною рукою.
— Чому ви повернулися?
— Ми... ми перевірили нижню казарму, сер, як ви й наказали. Усе гаразд. І ми помітили, як ви замовили чай, тому подумали, що ви могли...
— Перевірте там уважніше! — гаркнув Блискавичний Диліп, знову звертаючи свою увагу на мене.
Новачки подивилися на мене, потім знизали плечима і знову посунули геть.
— Чи можу я ще чимось допомогти тобі? — уїдливо поцікавився Диліп.
— Узагалі-то, так. Ти чув про чужинця з білосніжним волоссям та в темно-синьому костюмі, який уже два тижні розпитує людей на вулицях Колаби?
Я згадав про Зодіаків Джорджів і їхнього загадкового переслідувача. Якщо Диліп знає про цього чоловіка бодай щось, за це варто заплатити.
— Синій костюм і біле волосся? — замислився він.— І якщо я бачив схожого чоловіка?
— Я міг би назвати тисячу причин, чому б хотів про нього знати.
Він посміхнувся. Я дістав з кишені гроші й посунув їх на середину столу, як і до цього, затуляючи їх рукою.
— І я думаю, що ці причини,— вишкірився він,— мають привести тебе на зустріч до пана Вілсона, якого можна знайти в готелі «Магеш».
Він потягнувся, щоб накрити мою руку своєю. Я завагався.
— Хто він? Чого йому треба?
— Він декого шукає. Ба більше, він не зізнається, кого саме.
Я відвів руку. Він забрав гроші.
— Ти допоміг йому когось знайти ?
— Він відмовився надавати достатнє
— Якщо він...— почав я, але в цю хвилину Сантош повернувся разом з Фарзадом.
Молодий парсійський фальшувальник був без слідів крові, але істотно пошарпаний. Його очі були розширені від страху, а груди піднімалися й опускалися дуже швидко, тремтливими короткими віддихами. Я бачив такий вигляд уже багато разів, вигляд чоловіка, який готується до побиття. Помітивши мене, він посвітлів з обличчя й кинувся до мене.
— Агов, друже, я такий радий тебе бачити! Я...
Я підвівся, перебиваючи його, поклав йому руку на груди.
— Заспокойся,— вигукнув я, схвильований його балакучістю та тим, що він міг озвучити щось, чого не мав чути Блискавичний Диліп.— Вияви повагу до сержанта, а потім ми звідси підемо.
— Сержанте-джі,— мовив Фарзад, склавши долоні разом,— дуже, дуже вам вдячний за вашу доброту та щедрість.
Диліп відкинувся у кріслі.
— Відвали! — відповів він.— І більше не повертайся!
Я вхопив Фарзада за рукав, тягнучи його за собою з кімнати, а потім крізь широкі ворота аж на вулицю.
На стежці неподалік входу я запалив дві цигарки й віддав одну з них молодому фальшувальнику.
— Що сталося?
— Вчора ввечері я був трішки... ну добре, я був
— Я розраховую на пояснення, чому я мусив вилазити з комфортного ліжка о шостій ранку, щоб почути про те, що ти танцював як покидьок.
— Так, звісно. Вибач. Ну, розумієш, копи приперлися, щоб прикрити вечірку десь о першій, як зазвичай. Хтось голосно заперечив. Мабуть, я захопився
— Нахабно?
— О так. Я широко відомий своїми нахабними зауваженнями.
— Це не те, чим має вихвалятися дорослий чоловік, Фарзаде.
— Ні, серйозно! Я широко відомий своїми...
— Наскільки нахабними?
— Там був дуже гладкий коп. Я обізвав його Констеблем Три-Кляті-Свині. А іншому я сказав, що він — мавпячий кокос. І я заявив...
— Я зрозумів. Продовжуй оповідь.
— Ну, наступної миті я вже був на землі. Я спіткнувся чи хтось штовхнув. І поки я лежав, бах! — хтось уперіщив мене в потилицю. Одного удару було досить, щоб мене вирубати.
— Блискавичний Диліп відробляє подвійну зміну.
— Атож. Сержант — справжній виродок. Отож я прокинувся у поліцейському джипі ззаду, а Блискавичний Диліп тримав ногу в мене на грудях, а потім мене вкинули в камеру. Мені не дозволяли нікуди дзвонити через ті мої...
— Нахабні зауваження.
— Так. Ти можеш у таке повірити? Я думав, що пробуду там увесь день, на додачу до кількох безцеремонних прочуханок. Як ти мене знайшов?
— Компанія платить усім прибиральникам камер. Таким чином ми забезпечуємо усім необхідним хлопців, які там замкнені. Один з них тебе побачив і зателефонував своєму зв’язковому. Вони повідомили мене.
— Я збіса радий, що ти з’явився, друже. Це була моя перша ніч у буцегарні. Ще одна така ніч стала б для мене останньою. Так і знай.
— Санджай не зрадіє. Він витрачає багато ресурсів, щоб тримати це місце під контролем. Тобі доведеться купити йому нового капелюха.
— Я... я... але ти знаєш... розмір його голови? — запитав він, відчайдушно схвильований.— Я бачив його лише одного разу, і наскільки я пам’ятаю, його голова, при всій повазі, видавалася
— Він не носить капелюхів.
— Але... ти ж сказав...
— Я пожартував. Та лише про капелюха.
— Мені... мені дуже шкода. Я справді сконфузився. Це... це більше не повториться. Може, ти б замовив за мене слівце перед Санджаєм?