Грегори Робертс – Тінь гори (страница 37)

Коли вона зникла з очей, молодий парс повернувся до мене, широко посміхаючись.

— Хай йому біс, яар! Що за чарівна дівчина! І така гарна людина! Я чув, що деякі з цих супермегабагатих дівчат, вони можуть бути дуже зарозумілі й таке інше. Але вона така природна, і вона...

— Може, вже зупинишся?

Хлопчина розтулив рота, щоб запротестувати, але слова так і не зірвалися, коли він побачив мій вираз обличчя.

— Вибач,— зніяковіло вичавив він.— Але... ти помітив колір її очей! О Боже! Неначе дрібочки чогось сяйливого, знаєш, занурені у щось... дуже-дуже налиті... чимось, дуже чарівним, наче ківш із... чарівним... медом.

— Будь ласка, Фарзаде. Я ще навіть не снідав.

— Вибач, Ліне. Гей, це саме те! Поснідаймо! Ти можеш заїхати до мене? Можеш просто зараз поїхати зі мною додому? Ти обіцяв навідатися цього тижня!

— Моя відповідь — ні, Фарзаде.

— Будь ласка, подумай! Я маю побачитися з мамою й татом, помитись у ванні та змінити одяг, перш ніж їхати на роботу. Давай зі мною. Дехто з родичів ще буде снідати вдома, і вони будуть у захваті від зустрічі з тобою. Особливо після того, як ти врятував мені життя і все таке.

— Я не рятував твого...

— Будь ласка, баба! Довірся мені, повір мені, вони чекають на знайомство з тобою, і дуже важливо, щоб ти прийшов, і в мене вдома буде збіса цікаво!

— Послухай, я...

— Будь ласка! Будь ласка, Ліне!

До нас під’їхали чотири мотоцикли. Це були представники санджайської компанії. Ватажком групи був Раві — молодий солдат у групі тиску Абдулли.

— Агов, Ліне,— мовив Раві. Його очі ховалися за ртутними дзеркальними окулярами.— Ми чули, що кілька скорпіонів снідають в одному з наших місць у форту. Ми саме туди їдемо, щоб вибити з них усе лайно. Хочеш з нами?

Я поглянув на Фарзада.

— У мене вже є плани на сніданок,— відповів я.

— Справді? — здивувався Фарзад.

— Гаразд, Ліне,— сказав Раві, заводячи мотоцикла.— Я привезу тобі сувеніра.

— Прошу, не треба,— мовив я, але він уже від’їхав.

Район форту був на відстані тридцятихвилинної прогулянки від того місця, де ми стояли, і приблизно на такій самій відстані від особняка Санджая. Якщо скорпіони насправді провокували нас на бійку так близько від його дому, то війна, яку Санджай так намагався відстрочити угодами, уже була в нього на порозі.

— Як ти думаєш, може, одного дня вони візьмуть мене з собою? — запитав Фарзад, спостерігаючи, як чотири мотоцикли зникають у бурхливому потоці транспорту.— Було б дуже добре надерти комусь дупу разом з ними.

Я подивився на молодого фальшувальника, якого вирубали буквально вчора ввечері, а він уже думає про те, щоб самому когось вирубати. Це було не жорстокістю чи грубістю, брутальна фантазія Фарзада про братерство була лише хлопчачою бравадою. Він не був гангстером. Він був просто на межі після кількох годин у камері. Він був хорошим хлопчиною в поганій компанії.

— Якщо ти коли-небудь поїдеш з ними і я про це почую,— сказав я,— то власноруч надеру тобі дупу.

Він хвильку про це подумав.

— Ти досі йдеш на сніданок зі мною, будь ласка?

— І не сумнівайся,— відповів я, обіймаючи та ведучи його до свого мотоцикла.

Розділ 15

Навіть нині Бомбей залишається містом слів. Усі розмовляють, скрізь і повсякчас. Водії розпитують у водіїв напрямок руху, незнайомці розмовляють з незнайомцями, копи спілкуються зі злочинцями. А якщо ти хочеш надіслати листа або телеграму, то потрібно вказати якогось орієнтира біля адреси доставки, наприклад, навпроти Геера-Панна або біля Купер-Чимні. І слова в Бомбеї, навіть такі несуттєві слова, як «будь ласка», «будь ласка, ходімо», розгортають перед вами пригоди, неначе вітрила.

Фарзад сидів позаду мене на мотоциклі, вказуючи на свої улюблені місця під час нашої короткої поїздки до Колаба-Бек-Бею, біля Кафф-Перейду. Ох, і полюбляв він побазікати, цей малий. Натхненний місцями, які ми проминали, він починав розповідати три історії, але жодну з них так і не закінчив.

Припаркувавшись біля будинку його батьків, я поглянув на величезну будівлю, щонайменше зо три поверхи заввишки разом з гостроверхими горищами. Вражаючий будинок з багаторівневим рельєфним фасадом був одним з трьох і займав обидва боки вулиці, формуючи невеличкий квартал.

З’єднаний зі схожими будинками, що були по сусідству, маєток Даруваллів був наділений фасадом, який так обожнювали ми, фанатики Південного Бомбея, з архітектурним розмахом, успадкованим після британського панування, і виготовленим з місцевого граніту й піщанику руками індійських митців.

Вікна хизувалися вітражними шибками і декоративними кам’яними арками, а захисні ковані спіралі немов обростали елегантними пагонами з металевими візерунчастими листочками. Квітуча огорожа дарувала інтимність і затінювала вранішнє сонце.

Широкі дерев’яні двері, оточені раджастанськими колонами та прикрашені складним геометричним різьбленням, тихо відчинилися, коли Фарзад скористався ключем і провів мене до вестибюлю.

Високий хол з мармуровими стінами було декоровано квітковими гірляндами, що звисали з урн, виставлених у зубчастих нішах. Ароматичні палички наповнювали повітря пахощами сандала. Просто перед нами, навпроти головного входу, зі стелі звисали червоні оксамитові портьєри.

— Ти готовий? — театрально запитав Фарзад, поклавши руку на портьєру.

— Я озброєний,— посміхнувся я.— Якщо ти це маєш на увазі.

Фарзад відтягнув одну портьєру вбік, притримуючи її для мене.

Ми проминули темний прохід і прийшли до складаних дверей. Фарзад розсунув стулки, і я переступив поріг.

Величезний простір, який відкривався за коридором, був настільки високий, що я міг тільки туманно розрізнити деталі його залитих сонцем вершин, а ширина була набагато більшою за будинок власне Фарзада.

На нижньому рівні стояли два накриті до сніданку довгі столи, кожен з яких міг умістити приблизно п’ятнадцятьох осіб. Кілька чоловіків, жінок і дітей уже сиділи там.

Дві повністю обладнані відкриті кухні містилися з лівого і правого боків нижнього поверху. Поза ними бічні й задні двері вели з цього велетенського приміщення до інших зачинених кімнат.

Моєму зору відкрилося облаштування верхніх поверхів. Сходи вели до проходів заввишки понад людський зріст. Від цих проходів відгалужувалися драбини, що простягалися ще вище, до дерев’яних настилів, підпертих бамбуковим риштуванням. Декілька чоловіків і жінок потихеньку обстукували й обшкрібали стіни, розташувавшись повсюди на риштуваннях.

Розрив у мусонній хмарі пропускав протоки сонячного світла, які проливалися крізь високі баштові вікна. Увесь навколишній простір несподівано перетворився на топазно-жовте сяяння. Я неначе потрапив до собору, тільки без властивого там благоговіння.

— Фарзаде! — скрикнула жінка, і всі присутні повернули голови.

— Привіт, мамо! — промовив Фарзад. Його рука досі була на моєму плечі.

— Привіт, мамо? — заволала вона.— Я візьму твоє «Привіт, мамо» і лупитиму ним тебе, поки на тобі живого місця не залишиться. Де ти був?

Інші члени родини теж приєдналися до нас.

— Я привів Ліна,— провадив Фарзад, сподіваючись, що це допоможе залагодити проблему.

— Ох, Фарзаде, мій сину,— схлипнула вона, раптом стискаючи його в задушливих обіймах.

Так само поривчасто вона його відштовхнула і нагло дала ляпаса.

— Ой! Мамо! — благально скрикнув Фарзад, потираючи щоку.

Матері Фарзада було майже п’ятдесят. Вона була низенька на зріст, мала струнку фігуру й акуратну дівочу стрижку, яка підкреслювала м’які риси обличчя. Згори на смугасту сукню вона вдягла квітчастого фартуха. На шиї висіло гарно підібране намисто з перлин.

— Що ти витворяєш, капосний хлопчиську? — зажадала вона відповіді.— Ти тепер працюєш на лікарню, постачаючи їм клієнтів, викликаючи в людей... оце...

— Інфаркт,— здогадався сивочолий чоловік, який, очевидно, був її чоловіком.

— Саме так, викликаючи в людей оце,— не могла вгамуватися вона.

— Мамо, це була не моя...

— Тож ти Лін! — вигукнула вона, перебиваючи його та повертаючися до мене.— Дядько Кекі, нехай дух його сяє в наших очах, любив про тебе розповідати. Він згадував про мене? Анагіту? Його племінницю? Маму Фарзада? Дружину Аршана? Він казав, що з тобою було дуже цікаво обмінюватися філософськими ідеями. Скажи, що ти думаєш про свободу волі та дилему вибору?

— Матінко, дай хлопцеві трішечки відпочити,— мовив батько Фарзада, потискаючи мені руку.— Я — Аршан. Дуже приємно з тобою познайомитися, Ліне.

Потім він повернувся до Фарзада, переводячи на нього суворий, але водночас і люблячий погляд.

— А що ж до тебе, юначе...

— Татку, я можу пояснити! Я...

— Ти зможеш пояснити мою руку в себе на дупі! — пробурчала Анагіта.— Ти можеш пояснити, що ми навіть на мить не склепили очей за цілу ніч, бо хвилювалися за тебе? Ти можеш пояснити, чому твій батько прочісував місто о другій годині ночі, розшукуючи тебе, бо тебе міг переїхати водовоз і залишити десь у канаві розчавленим, неначе яєчня.

— Мамо...

— Ти хоч знаєш, як багато канав у цьому районі? Ця територія просто всипана канавами. Твій батько обдивився їх усі, шукаючи твого розчавленого, мов яєчня, трупа. І ти ще маєш безсоромність стояти перед нами без жодної краплі розкаяння?