Грегори Робертс – Тінь гори (страница 36)

Я досі реготав, коли біля нас зупинилося таксі. З нього вийшов Навін Едеїр і нахилився до вікна, щоб заплатити водієві. Відчинивши задні дверцята, він допоміг вибратися з автомобіля молодій жінці. Тоді повернувся й помітив мене.

— Ліне! Такий радий тебе бачити, друже. Що тебе сюди привело?

— Шість тисяч причин,— відповів я, витріщаючись на дівчину.

Її обличчя було знайомим, але я не міг її пригадати.

— О,— спам’ятався Навін,— це Дівія. Дівія Девнані.

Дівія Девнані — дочка одного з найбагатших людей Бомбея. Зображення її невисокого, атлетично підтягнутого тіла, загорнутого в дорогі дизайнерські сукні, ставали основною темою репортажів про всі наймодніші події в місті.

Так, саме це збило мене з пантелику — негламурний одяг, у який вона була одягнена того ранку. Проста синя футболка, намисто з лазуриту та джинси були з іншого світу, не того, в якому вона була народжена, щоб правити. Переді мною стояла дівчина в тілі жінки, а не жінка з обкладинки.

— Приємно познайомитися,— мовив я.

— Гашиш маєш? — зажадала вона відразу.

Я зиркнув у бік Навіна.

— Це довга історія,— зітхнув він.

— Ні, не довга,— заперечила дівчина.— Мій батько — Мукеш Девнані. Я так розумію, що ти чув про Мукеша Девнані?

— Це той дядько зі скаженою дочкою, яка випрошує наркотики біля поліцейського відділку, він?

— Смішно,— зронила вона.— Обережно, бо я можу обмочити собі штани.

— Ти збиралася повідати, чому це не довга історія,— мовив я.

— Я вже не хочу тобі розповідати,— надулася вона.

— Її батько найняв мого знайомого адвоката...— почав Навін.

— Який потім найняв цього типа,— негайно перебила вона,— як мого охоронця на декілька тижнів.

— Можу сказати, що ти в дуже добрих руках.

— Дякую,— сказав Навін.

— Пішов ти,— відповіла вона.

— Приємно було познайомитися,— мовив я.— Бувай здоровий, Навіне.

— І все тому, що я зв’язалася з цим імітатором боллівудської зірки кіно,— провадила Дівія, ігноруючи мене,— тобто він навіть не справжня зірка кіно, а лише імітатор, хай йому грець. І він, повний придурок, починає погрожувати, коли я відмовляюся йти з ним на побачення. Ти можеш у таке повірити?

— Там справжні джунглі,— посміхнувся я.

— І ти хочеш пояснити це мені,— мовила вона.— То в тебе є гашиш чи ні?

— У мене є! — вигукнув Фарзад.— Так і знай.

Ми повернулися до нього.

Він заліз собі у штани, трохи там пововтузився, а витягнувши руку, показав десятиграмовий блок кашмірського гашишу, загорнутого у прозору плівку.

— Ось,— сказав він, пропонуючи його Дівії.— Він твій. Будь ласка. Візьми як... подарунок, типу.

Дівія неначе проковтнула цілого лимона.

— Ти витягнув цю штуку... зі своєї спідньої білизни? — запитала вона, стримуючи блювотний рефлекс.

— Ну... так... але... я одягнув чисту спідню білизну лише вчора ввечері. Так і знай!

— Хто в біса цей тип? — зажадала Дівія відповіді у Навіна.

— Він зі мною,— відповів я.

— Вибач! — почав Фарзад, запихаючи гашиш назад до кишені.— Я не хотів...

— Зупинися! Ти що робиш?

— Але... я подумав, що ти...

— Здери з нього плівку,— наказала вона.— А потім не чіпай його. Просто залиш у долоні, на розгорнутій плівці. Не торкайся його своїми пальцями. І не торкайся мене. Навіть не думай мене торкатися. Повір, я дізнаюсь, якщо ти подумаєш про це. Мозок у тебе — неначе іграшка для мене. Це завиграшки для будь-якої жінки. Тож не думай про мене. І віддай мені нарешті цей бісів гашиш, ти, чудг.

Фарзад почав розпаковувати блок гашишу, його пальці тремтіли. Він поглянув на мініатюрну світську левицю.

— Ти думаєш! — попередила Дівія.

— Ні! — заперечив Фарзад.— Я не думаю!

— Ти просто огидний.

Фарзад нарешті спромігся розгорнути блок і тримав гашиш на долоні. Дівія взяла його вказівним і великим пальцями, відламала маленький шматочок, а решту кинула до сріблястого риб’ячого рота своєї сумочки.

Вона дістала цигарку, висмикнула з кінчика трохи тютюну, а замість нього запхнула туди шматочок гашишу. Вклала цигарку між губами й обернулася до Навіна по запальничку. Він завагався.

— Думаєш, це хороша ідея?

— Я не піду на розмову до копів, доки не випалю цю цигарку,— сказала вона.— Я навіть не розмовляю з покоївкою з нижнього поверху, доки горішня покоївка не дасть мені цигарку.

Навін запалив їй цигарку. Вона затягнулася, кілька секунд потримала дим у легенях, а потім випустила його густим стовпом. Навін обернувся до мене.

— Її батько подав скаргу на актора-імітатора ще до моєї появи,— пояснив Навін.— Актор погано поводився. Я його навідав. Ми поговорили. Він погодився відстати і триматися подалі. Тепер нам потрібно відкликати скаргу, але Дівія має зробити це особисто. Я хочу вирішити все вранці, поки не пронюхали репортери, і...

— Ходімо вже нарешті, бляха! — відрубала Дівія, загасивши цигарку об підошву черевика.

Навін потиснув мені руку. Я на мить міцно стис його долоню.

— Тип, який переслідує Зодіаків Джорджів,— почав я.— Його прізвище — Вілсон, зупинився в...

— У «Магеші»,— завершив за мене Навін.— Я знаю. Через останні події я забув тобі розповісти. Я знайшов його вчора ввечері. Як про нього дізнався ти?

— Він приходив сюди, шукаючи інформацію.

— Він щось дізнався?

— Диліп, черговий сержант... ти його знаєш?

— Так. Блискавичний Диліп. Ми з ним перетиналися.

— Він стверджує, що пан Вілсон відмовився платити, тож він прогнав його геть.

— Ти йому віриш?

— Зазвичай, ні.

— Хочеш, щоб я сходив до Вілсона?

— Не зараз. Не без мене. Перевір його. Знайди про нього все, що зможеш. Зв’яжися зі мною, добре?

— Тгик,— посміхнувся Навін.— Я цим займусь, і...

— Це в біса найдовший період часу, коли я мусила стояти,— сердито перебила Дівія,— на своїх ногах, заради всього святого, не сходячи з місця, заради всього святого, за все своє бісове життя! Думаєш, ми вже можемо нарешті йти?

Навін посміхнувся на прощання й повів нещасну маленьку багатійку крізь аркові ворота.

— Фарзад! — заволав їй услід Фарзад.— Моє ім’я — Фарзад!