Грегори Робертс – Тінь гори (страница 34)

— Що ти мені пропонуєш?

— Ти можеш почати писати.

— Я вже пишу, щодня.

— Я знаю, але ми могли б насправді на цьому сконцентруватися, розумієш?

— Ми? — розсміявся я.

Я не насміхався, просто вона вперше згадала про мої заняття письменством, а ми жили разом уже майже два роки.

— Забудь,— відрізала вона.

Вона знову замовкла. Її очі повільно заплющилися, а пальці на ногах відпустили мої. Я забрав з її очей одиноке пасмо і провів рукою крізь морську піну білявого волосся.

— Я винен, я давав їм обіцянку,— категорично заявив я.

— Ні, не винен,— заперечила вона. Але в її протесті не було переконливості, коли вона поглянула мені в очі.— Ти нічого їм не винен.

— Я в боргу перед ними. Усі, хто з ними знайомий,— у боргу перед ними. Ось як це працює. Ось чому я не знайомлю тебе з жодним з них.

— Ти вільний, Ліне. Ти переліз через стіну — і навіть не усвідомлюєш, що вільний.

Я вдивлявся в її очі, немов озера, у яких віддзеркалювалися небеса. Задзвонив телефон.

— Я достатньо вільний, щоб дозволити цьому телефону дзвонити.— мовив я.— А ти?

— Ти ніколи не піднімаєш слухавки,— відрізала вона.— Тому це не рахується.

Вона вилізла з ліжка. Вона слухала інший голос на лінії, не відводячи від мене очей. Я помітив, як сум оповив її плечі, немов шаль, а потім вона вручила слухавку мені.

Це був один з лейтенантів Санджая з повідомленням для мене.

— Я цим займуся,— відповів я.— Так. Що? Я ж сказав. Я цим займуся. Двадцять хвилин.

Я повісив слухавку, повернувся до ліжка та присів біля Лайзи.

— Одного з моїх людей арештували. Він у Колабі, в ізоляторі. Я маю поїхати й дати хабара, щоб його витягти.

— Він не з твоїх людей,— обурилася вона, відштовхуючи мене.— І ти навіть не один з них.

— Лайзо, мені дуже шкода.

— Не важливо, що ти зробив або ким був. І ким ти є зараз, теж не важливо. Важливим є те, ким ти намагаєшся стати.

Я посміхнувся.

— Не все так просто. Ми ді, ким були колись.

— Ні, це не так. Ми є тими, ким хочемо бути. Невже ти ще цього не усвідомив?

— Я не вільний, Лайзо.

Вона мене поцілувала, але літній вітерець зник, а над сірим полем квітів у її очах нависли хмари.

— Я увімкну для тебе душ,— вирішила вона, зістрибуючи з ліжка й кидаючися до ванної кімнати.

— Послухай, це буде дріб’язковою справою — визволити цього хлопця з ізолятора,— повідомив я, обминаючи її дорогою до ванної.

— Я знаю,— мляво відповіла вона.

— Ти ще не передумала зустрітися? Пізніше сьогодні?

— Звісно.

Я зайшов до кабінки та став під холодний душ.

— То ти розкажеш, що на мене чекає? — гукнув я до неї.— Чи це й досі великий секрет?

— Це не секрет, це — сюрприз,— ніжно мовила вона, стоячи на порозі.

— Справедливо,— я посміхнувся.— Де ти хочеш зі мною зустрітися для цього сюрпризу і коли?

— Будь біля «Магешу» на Нариман-Пойнті о пів на п’яту. Ти завжди запізнюєшся, то вважай, що тобі потрібно там бути на шістнадцяту тридцять, і тоді ти встигнеш до сімнадцятої тридцять.

— Зрозумів.

— Ти ж приїдеш, так?

— Не хвилюйся. Усе під контролем.

— Ні,— сказала вона. Її посмішка випарувалася, неначе дощ з листя.— Це не так. Ніщо не під контролем.

Вона, звісно ж, не помилялася. Я не розумів цього тоді, коли проходив під широкою аркою поліцейської станції Колаба, але досі бачив її зажурену посмішку, що падала, неначе сніг у річку.

Я подолав кілька сходинок, щоб дістатися дерев’яної веранди, яка накривала бік і задню частину адміністративної будівлі. Черговий біля офісу сержанта мене знав. Він похитав головою, посміхаючись і даючи мені пройти. Він був радий мене бачити. Я був хорошим гравцем.

Я жартівливо віддав честь Блискавичному Диліпу — днювальному сержантові. Його набрякле обличчя алкоголіка роздулося від приглушеного обурення. Він був у паскудному настрої, бо перебував на подвійному чергуванні. Це був поганий початок.

Блискавичний Диліп був садистом. Я знав про це, бо був його в’язнем кілька років тому. Тоді він глумився наді мною, утамовуючи свій кровожерний голод моєю безпорадністю. І він бажав це повторити, насолоджуючись синцями на моєму обличчі, його губи тремтіли від очікування.

Але для мене ситуація змінилася. Тільки не для нього. Я працював на санджайську компанію, яка вливала вдосталь різних активів до поліцейського відділку. Він ризикував занадто великою кількістю грошей задля своїх дефективних бажань.

Дозволивши собі щось схоже на посмішку, він трохи кивнув угору: що трапилося?

— Бос на місці? — запитав я.

Його посмішка доповнилася вишкіреними зубами. Диліп знав, що будь-який мій хабар безпосередньо його босу, молодшому інспектору, лише просочиться крізь його спітнілу долоню.

— Молодший інспектор — дуже зайнята людина. Можливо, я зможу чимось допомогти?

— Ну...— відповів я, озираючись на інших копів у відділку.

Вони непереконливо вдавали, що не слухають. На їхній захист мушу сказати, що в Індії у нас небагато практики в мистецтві вдавання, наче ми не слухаємо.

— Сантошу! Принеси нам чаю! — відрізав Диліп, використовуючи маратхі.— Запар свіжого, яар! Усі інші! Ідіть і перевірте нижню казарму!

Нижня казарма містилася на першому поверсі у задній частині відділку. Вона використовувалася для утримання скажених в’язнів, які буйно протистояли тортурам. Молоді копи перезирнулися між собою, а потім один з них заговорив.

— Але, сер, нижня казарма порожня, сер.

— Я хіба запитував вас, чи в нижній казармі хтось є? — зажадав Диліп.

— Н-ні. Сер.

— Тоді виконуйте мій наказ. Усі ви. І ретельно її огляньте! Зараз!

— Так, сер! — зарепетували констеблі, хапаючи свої м’які кашкети й поспіхом виходячи геть з кімнати.

— У вас, хлопці, має бути якийсь код абощо,— запропонував я, коли вони зникли.— Це, мабуть, втомлює — виганяти їх звідси майже щогодини.

— Дуже смішно,— відповів Диліп.— Давай по суті або вимітайся. У мене з’явився головний біль, і я хочу його комусь подарувати.

Чесні копи всі однакові; кожен нечесний коп корумпований по-своєму. Вони всі беруть гроші, але деякі приймають їх неохоче, інші — з жадобою; деякі приймають зі злістю, а інші — щиро; деякі жартують та пітніють, наче вони піднімаються на пагорб; деякі перетворюють це на змагання, доки інші хочуть бути твоїм новим найкращим другом.

Диліп належав до того типу копів, що брали гроші обурено, та намагався змусити тебе спливати кров’ю за те, що ти їх йому дав. На щастя, як і всі забіяки, він любив лестощі.

— Я радий, що ти особисто можеш з цим розібратися,— почав я.— Вирішувати справу з Патилем може зайняти цілий день. Він не володіє твоєю майстерністю для вирішення проблем рішуче та швидко, фатафат — «як блискавка». Недарма тебе кличуть Блискавичним Диліпом.