Грегори Робертс – Тінь гори (страница 163)

— А ми начистимо комусь пику, коли нап’ємося?

— Ні.

— Навіть одне одному?

— Злазь із мотоцикла, Олеже.

— Ні, ні,— спохопився він.— Просто якщо ми чубитимемося, то я пити не буду, бо ти брудно б’єшся.

— Пішов ти.

— Ми, росіяни, не вміємо брудно битися. Саме тому ми такі простаки.

— Олеже, якщо хоч раз іще згадаєш слово «росіянин», я викину тебе на узбіччя.

— Що ж я тобі маю казати? Я ж усе-таки росіянин.

— Давай називати їх людьми Р.

— Дійшло,— погодився він, міцно тримаючись.— Ми, люди Р, швидко все схоплюємо.

Він був хорошим пасажиром, а ще їхати з ним було весело. Мій настрій значно покращився, коли ми припаркували мотоцикла і піднялися сходами до моїх апартаментів у готелі «Амрітсар».

Коли ми підходили до моїх дверей, Карла відчинила свої, саме кудись виходячи.

Вона одягнула вечірню сукню без рукавів і високі кеди. Її волосся було зібране в Гульку і трималося завдяки кістці риби-меч, яку Карла придбала на рибному базарі. Вона вичистила її, відполірувала і на ширший край тієї кістки приладнала одну зі своїх каблучок з коштовним камінцем. У ній відбивалося кімнатне освітлення у неї за спиною.

— Ого,— сказав Олег, зазираючи до бедуїнського намету.

— Карло, це Олег. Він російський письменник і хороша людина в поганому місці. Олеже, це Карла.

Карла оглянула його з ніг до голови, нахиливши голову так само, як жінка в сяйливій чорній бурсі в Тауреговому арочному будинку. Щось було не так, навіть більше не так, ніж зазвичай. Карла поглянула на Олега. Посміхнулася.

— Погані місця, га?

— Карла,— мовив Олег, цілуючи її руку.— Яке чарівне ім’я. У мене є кохана, і називаю її Карлеша. Це моє пестливе ім’я для неї. Маю за честь познайомитись. Але якщо почну фліртувати, то твій хлопець мене поріже.

— О, він таке зробить, дійсно? — посміхнулася Карла.

— А знаєш що,— сказав я,— ми з Олегом збираємося нализатись у моїй кімнаті. Це була довга ніч. Тяжка ніч. Не хочеш до нас приєднатися?

— Хочу я чи згодна я?

— Карло.

— Це хороше запитання,— приєднався Олег.

Я обернувся до нього.

— Я лише кажу...

— Ні, дякую,— сказала Карла, вимикаючи світло, зачиняючи двері своєї кімнати й замикаючи кілька замків.— Але знаєш, у мене є пропозиція для тебе, Олеже.

Вона обернулася до нього, увімкнувши всі шістнадцять ферзів.

— Нам потрібні польові агенти, а ти відповідаєш вимогам.

— Польові агенти?

— Олеже, відкоркуймо пляшку забуття,— запропонував я.— І напиймося.

— У нас є бюро, у сусідніх з моїми апартаментах,— розповіла Карла, прихиляючись до одвірка.— І нам потрібні польові агенти з потенціалом. Олеже, у тебе є потенціал?

— У мене є потенціал,— запевнив Олег.— Але що змушує тебе кваліфікувати мене як вдалого кандидата?

Вона тицьнула пальцем на мене.

— Він би нас не познайомив, якби цього не було. То ти згоден?

Олег глянув на мене.

— А ти поріжеш мене, якщо погоджуся?

— Звісно ж, він цього не зробить,— сказала Карла.

Олег знову обернувся до Карли.

— Чудово! — сказав він.— Звільнили й найняли двічі за один день. Я знав, що забагатію в цьому місті. Коли починати?

— О десятій,— повідомила Карла.— Одягни гарну сорочку.

Олег зацікавлено посміхнувся. Карла посміхнулась у відповідь.

Я хотів придушити Олега тією гарною сорочкою.

— Гаразд,— втрутивсь я.— Тож незабаром побачимось.

Я підійшов, щоб поцілувати її, обійняти, насолодитись ароматом океану, повернутися додому, але вона притримала мене руками на грудях.

— Заходь у кімнату, Олеже,— запропонував я, жбурляючи йому ключі.

Він відчинив двері — й зойкнув.

— Святий мінімалізм,— наодинці з моїм декором мовив він.— Чоловіче, тут просто Солженицин!

— Карло, що відбувається? — запитав я Карлу, коли ми залишилися наодинці з тим, що відбувалося.

Вона роздивлялася моє обличчя, неначе то був лабіринт і Карла вже знаходила з нього вихід. Вона вдивлялась у мої губи, чоло й очі.

— Мене кілька тижнів не буде,— повідомила вона.

— А де ти будеш?

— А ти знаєш, що мене водночас тішить і дратує, що я передбачила твоє запитання заздалегідь?

— Перестань мене відштовхувати. Куди ти збираєшся?

— Навряд чи ти захочеш знати,— сказала вона, палаючи ферзями.

— Я дуже хочу знати. Я хочу знати, які ламати двері, якщо знадоблюся тобі.

Вона зареготалася. Люди дуже часто сміються, коли я стаю серйозним.

— Я кілька тижнів побуду з Кавітою,— сказала вона.— Наодинці.

— Що за біс? — обурився я.

Вона знову нахилила голову.

— Це що — ревнощі, Шантараме?

Я не ревнував. Коли зараз усе згадую, то знаю, що більше ревнував до російського письменника, бо той був класним хлопцем, ніж до Кавіти.

Але Кавіта образила мене своїми словами, і раптом я збагнув, що це і досі боліло. У моїй свідомості Карла не йшла до іншого кохання — вона ішла до когось, хто мене ненавидів.

Тієї ночі я не розповів Карлі, що мені сказала Кавіта. Я мав щось сказати. Я мусив зізнатися їй. Але це була важка ніч.

— Мадам Жу навідалася сюди у провулок і застерегла мене триматися подалі від Кавіти. Ти справді гадаєш, що безпечно з нею кудись їхати?