Грегори Робертс – Тінь гори (страница 162)
— Сам пішов. Де Абдулла?
Я знайшов його на нічному фестивалі співаків-суфіїв[135] — він співав. Присутні завели нескінченний наспів
Я привернув увагу Абдулли, і він одразу ж підвівся, делікатно ступаючи босими ногами між сидячими співаками.
Ми вийшли назовні, на гравійну стоянку, обсаджену деревами.
—
—
— Ходи зі мною,— похмуро сказав Абдулла, схопивши мене за руку.
Ми заховались під широкою аркою магнолій, які тремтіли від легкого бризу, немов танцювали в повільному темпі. Ми присіли на велике каміння, залишеного рядком на відкритій місцевості як бар’єр для припаркованих автомобілів.
Співаки продовжували свої наспіви в наметі за кілька метрів від нас. Ворона, яка прокинулася запізно чи зарано, почала каркати з гілки у нас над головами.
На переплетені дроти повісили два яскраві ліхтарики, щоб освітити вхід до намету співаків. Ці стихійні молитовні зібрання інколи організовувалися в різноманітних місцях, коли давали дозвіл, а після сходу сонця все так само зникало без сліду.
Усе було мирно і безпечно, бо всі вірили, що коли потурбувати таку чисту молитву, то накличеш прокляття на сім поколінь. Це був ризик, на який ніхто не наважувався, навіть гангстери-конкуренти. Інколи саме ненароджені покоління нас захищають.
— Ми погоджувалися на контракти за межами власної компанії,— почав Абдулла.— Це було рішення Санджая. Думаю, у нього були політичні мотиви, але це лише мої здогадки. Першим завданням було вбивство бізнесмена.
Він зупинився, і я дав йому зібратися на думці. Я довго їздив, і день був кошмарний.
— Ірландець пропонував свої послуги усім компаніям. Санджай найняв його, а мене відіслав разом з ним наглянути.
Він знову зупинився.
— Але все пішло не так,— здогадався раптом я.
— Його дружина і дочка теж були вдома. Їх не мало там бути. Вони нас побачили і могли потім впізнати, але я не мав снаги їх убити.
— Звісно ж, ні.
— Але... Конкенон їх убив, а я це дозволив і все чув, тож тепер цим проклятий.
Абдулла, Абдулла, непереможний Абдулла. Я відчув, як він вислизає, неначе те кохання, коли міст занадто далеко, а земля на шляху до нього перетворюється на пісок.
— Що ж ти наробив, чоловіче?
— Він перерізав їм горлянки,— сказав він.
— Господи!
— Це було в газетах. Ти, мабуть, бачив.
Чоловік повішений, дружину з дочкою вбили, а гроші вкрали,— я пам’ятав цю історію. А пам’ятав тому, що вона мені не сподобалася.
— Після цього,— мовив Абдулла,— я сказав Конкенону, що коли ще хоч раз його побачу, то вб’ю. Я зупинив його співпрацю з компанією, а Санджай віддав усі наші контракти велосипедним убивцям.
— Чому ти не розповів мені? Той тип відкрив контракт на
— Мені було соромно,— зізнався він.
— Соромно?
Сором. Мені це знайоме. Та й Абдулла був моїм братом, а братерство не має обмежень.
— Ти мав розповісти мені, Абдулло. Ми ж брати.
— Але якби ти відхрестився від мене через ці ганебні дії?
Доля перетворює тебе на суддю так само часто, як і на підсудного. Я був утікачем від правосуддя, який працював на вуличному чорному ринку, а Абдулла підняв мене на суддівську лаву і вручив молотка. Я хотів його ним огріти.
— Ти мусив мені сказати.
— Я знаю,— погодився він, понуривши голову.
— Більше жодних таємниць,— наполіг я.— Ви з Дідьє, присягаюся, ви обоє обожнюєте таємниці.
— Більше жодних таємниць,— повторив він.
— Даси клятву солдата?
— Даю.
— Добре. Будь напоготові. Сьогодні я відвідав Конкенона, і він або відступить, або вискочить з печери жалячи.
— Ти пішов без мене?
— Усе було гаразд. Я мав підтримку.
— Ти його побив? — ожив Абдулла.
— Усе вийшло за межі цивілізованого. Будь обережний.
— Я пишаюсь тобою, Ліне,— сказав він.
— Ти такий один,— запевнив я.— Цього не повинно було статися, але з ним складно поладнати.
— Може, зайдемо всередину та приєднаємося до співів? — запропонував він.
— Дякую, але ні. Маю дістатися дому. Карла може бути там. Незабаром побачимося, брате.
По довгій широкій Марін-драйв я повернувся на Місто-Острів, а потім завернув до готелю «Амрітсар». Дорога була безлюдна. Біля дамби теж була порожньо. Ліворуч від мене дрімали будинки, спливаючи спокоєм в океан.
Раптом я помітив чоловіка, який грав на гітарі. Він сидів під вуличним ліхтарем на роздільній смузі бульвару.
Це був Олег. Я зупинився біля нього.
— Ти що робиш?
— Граю на гітарі,— радісно заявив він.
— Чому ти граєш на гітарі посеред дороги?
— Тут чудова акустика,— посміхнувся він, дратуючи мене.— Море позаду, а будівлі попереду. Це ідеально. А ти на гітарі граєш? Ми просто мусимо зіграти тут удвох. Ми могли б...
Я поїхав геть, дістався аж Нариман-Пойнту — і повернув назад та знову під’їхав до нього.
— Хочеш напитися? — запропонував я, поки гуркотів двигун.
— З тобою? — недовірливо запитав він.
Я знову зірвався з місця й дістався Нариман-Пойнту, а там розвернувся і ще раз поїхав до нього.
— Так! Я залюбки нап’юся,— вирішив він.
— Залазь, Олеже.
— А можна я покермую?
— Більше ніколи не говори такого про мого мотоцикла.
— Гаразд,— сказав він, сідаючи позаду і повісивши гітару на плече.— Добре знати межі.
— Міцно тримайся.