Грегори Робертс – Тінь гори (страница 164)

— А чого ти від мене хочеш? — обурилася Карла, вся вогонь і люта гордість.

— Карло, я хочу бути найближчим до тебе. Це гріх — використовувати таке проти мене. Припини ці ігри зі мною. Накажи мені або кинути тебе, або кохати усім серцем.

Її зачепило. Я таке нечасто бачив, щоб її виказали реакції обличчя або тіла, яких Карла не могла приховати.

— Я вже казала: ти маєш мені довіряти, що це ставатиме дедалі важче.

— Карло, не йди.

— Я поживу з Кавітою,— мовила вона, відвертаючись.— Не чекай.

Вона пішла геть. Я слідкував за Карлою до сходів, а потім кинувся до свого мешкання, щоб простежити за коханою, яка підходила до стоянки таксі біля кінотеатру «Метро».

Олег приєднався до мене. Вона сіла в таксі та зникла.

— Ти добряче запав, брате,— поспівчував Олег.— Твоя горілка — лайно, до речі, але ром — нічого. Ну ж бо, пити.

— Спочатку хочу помитися,— сказав я.— Потім підготую душ для тебе. Почувайся як удома.

Він зиркнув на мою вбогу кімнату: дерев’яна підлога сяяла, неначе віко лакованої труни.

— Гаразд,— мовив він.

Я стояв під душем, вмикаючи різні його режими. Воду в наш будинок привозили водовози і закачували нагору в спеціальні резервуари на даху. Усі жителі будинку користувалися водою з тих резервуарів.

Намагаючись марно не витрачати воду, я час до часу її вимикав, притулившись до стіни, аж поки всі перипетії з Конкеноном не зринули в пам’яті настільки раптово, що аж тіло почало здригатися, з’явилася нудота, і довелося знову увімкнути цілющу воду.

У світі, який ми створили для себе, це облуда — бути чоловіком, і облуда — бути жінкою. Жінка завжди є складнішою, ніж уявлення про неї, а чоловік завжди є складнішим, ніж обов’язок, покладений на нього. Буває, чоловіки співчувають, а жінки керують арміями. Буває, чоловіки виховують дітей, а жінки досліджують екзосферу. Ми не є лиш однією ідеєю, ми є дуже цікавими варіаціями одне одного. І чоловіки теж інколи плачуть у душі.

Мені знадобилося чимало часу, щоб стерти з обличчя емоції. Потім, поки мився Олег, я для медитації чистив свого пістолета і заховав його на потаємній поличці біля ліжка.

— Твоє мило просто лайно,— заявив Олег, витираючись.— Я дістану тобі трохи Р-мила. Воно зішкребе з тебе всіх молюсків.

— Ну, в мене їх практично немає,— відповів я, пропонуючи йому пляшку.— І мені подобається це мило.

Він простягнув пляшку назад, я випив і простягнув йому, він випив і знову повернув її, і я знову випив.

— Це ж моя футболка,— посеред цього дійства помітив я.

— Сподіваюся, ти не проти,— сказав він.— Так приємно натягти щось чисте! У попередній я прожив цілу геологічну еру.

— Залиш собі,— вирішив я.— Я маю ще.

— Я бачив. І дві пари джинсів. Ти маєш небагато речей, чоловіче. Якщо я позичу одну пару, ти не проти, коли підкочу їх знизу? Мені дуже подобається такий стиль.

— Та хоч до Уралу їх підкочуй, Олеже, але відкоти посмішку. Якщо ми ще хоч трохи вип’ємо, то це почне мене лякати.

— Зрозумів, друже. Менше посмішок. Ми, люди Р, надзвичайно швидко адаптуємось. У тебе є якась музика?

— Я ж письменник,— нагадав я, передаючи йому пляшку.— Звісно, тут є музика.

У мене була магнітола, з’єднана з уживаними боллівудськими колонками. Мені подобалось, як вони перетворювали всю музику на однакові звуки океану і однакові китові заклики з якогось підводного місця.

— Твоя музична система — лайно,— сказав Олег.

— А ти критичний бісів син, Олеже.

— Узагалі-то, я лише роблю собі примітки, ну, знаєш, тих речей, які можна дістати для тебе і вони будуть кращими за лайно.

— Що хочеш послухати, Олеже?

— А є «Клеш»?

Я увімкнув їхню пісню «Combat Rock», і він рвонувся по свою гітару.

— Перемкни на останній трек — «Death Is a Star»,— попросив він.— Я знаю, як її грати. Зіграймо разом.

Ми разом бринькали російсько-австралійсько-індійську акустичну версію, граючи водночас із далеким «Клешем» у готельному номері Бомбея. Ми грали пісню знову і знову, аж поки ідеально не синхронізували гру, і почали реготатися, неначе діти, коли все вдалося. А струни повідкривали порізи на моїх пальцях, і кров від бійки з Конкеноном заляпала гітару.

Ми вже занадто сп’яніли, щоб далі грати, але щойно ми припинили переживати з цього приводу, і взагалі переживати, як у моїй кімнаті з’явився посильний. Він був одягнений у форму посильного, кольору хакі, й тримав у руці послання.

— А ти звідки взявся? — здивувавсь я, похитуючись, аби тримати його у фокусі.

— Знадвору, сер,— повідомив він.

— Ну, добре. Що я можу для тебе зробити?

— У мене є повідомлення для вас, сер.

— Я не люблю повідомлень.

— Але ж це моя робота, сер.

— Маєш рацію. Скільки я тобі винен?

Я заплатив посильному і присів, роздивляючись послання. Я не хотів його читати. Англійці кажуть, що відсутність новин — це добрі новини. Німці кажуть, що відсутність новин — це відсутність поганих новин. У цьому я приєднуюся до німців. Щось усередині мене — і досі не знаю, воно рятує чи занапащає,— завжди твердить, що варто рвати повідомлення не читаючи, незважаючи на адресата. Інколи я до цього дослухаюся. Але я мусив прочитати послання — на той випадок, якщо це стосувалося Карли. Це був не той випадок. Повідомлення було від Близнюка Джорджа.

Дорогий Ліне, старий друже. Ми зі Скорпом пішли у джунглі. Ми шукаємо того гуру, щоб зняти прокляття. Навін дав нам гарну ниточку, тож завтра починаємо з каналів Карнатаки. Схрещуємо пальці. Люблю тебе, друже.

Я вирішив, що це радісний обнадійливий лист, тож також зрадів. Я не усвідомлював, що це був заклик про допомогу. Я кинув листа на стіл, увімкнув хороше реґі на своїй акустичній системі, й ми почали танцювати. Гадаю, що Олег гоцав лише заради забави, але, може, той усміхнений росіянин мав власних демонів, які рвалися на волю. Я думав про бійку з Конкеноном і танцював за відпущення перемоги: що здолав ворога й жалкую через це.

Місяць — наш самотній брат — фільтрує біль і шкоду від сонця і безпечно відбиває сонячне світло, не палячи й не пошкоджуючи. Ми танцювали тієї ночі в місячному світлі на терасі. Ми з Олегом співали, і горлали, і сміялися, загартовуючись перед звитягами і перед втратами. А місяць вшановував двох пропащих дурнів одного пропащого дня, поки сонячне світло очищалося небесним дзеркалом, зробленим з каміння.

Частина XI

Розділ 62

Олег оселився в мене. Він запитав, чи можна переночувати в мене на дивані, і я погодився, а це означало, що треба купити дивана. Олег пішов зі мною і довго не міг вирішити якого. Зрештою він обрав диван з зеленої шкіри, довгий, щоб на ньому можна було витягнутися, й одразу ж як меблі доставили, Олег так частенько й робив.

Коли він не був польовим агентом з потенціалом, який ганявся за втраченим коханням з Навіном і Дідьє, то лежав на дивані, склавши руки на грудях, і проводив психологічний самоаналіз. Таурег би це оцінив.

— Ти якось казав, що можеш змінювати свої сни,— зронив він, розтягнувшись на дивані, через тиждень після початку роботи в бюро.— Просто уві сні, поки спиш?

— Звісно.

— Тобто, поки спиш, повністю поринувши в сон, ти здатен змінити курс усього свого сну?

— Так. А ти ні?

— Ні. Не думаю, що багато людей на таке здатні.

— Уявімо це так: кошмар — це сон, який я не здатен контролювати, а сон — це кошмар, який я здатен контролювати.

— Ого. А як це працює?

— Я взагалі-то пишу оповідання, Олеже.

— Ой, пробач,— сказав він, а його босі ноги відбивали ритм на тому кінці дивана.— Повертайся до роботи. Я мовчу.

Я працював над новим оповіданням. Щасливу історію я закинув. Вона закінчилася не дуже добре. Я накидав кілька абзаців про Абдуллу і подумував написати декілька історій про нього. Історії про нього — орли, кожна оповідь — крилате протиріччя, але я ще ніколи про нього не писав.

Того дня я намагався вхопити його образ, змалювати його словами, і рядки народжувалися швидко. Розділи на сторінках мого записника розквітали, неначе гортензії.

Через роки з того сонячного дня в готелі «Амрітсар» один письменник сказав мені, що коли живі пишуть про живих, це погана прикмета. Тоді я цього не знав і був щасливий з тих сторінок про Абдуллу — досить щасливий, аби забути про погрози та серйозні злочини, про ворогів, які ховаються за посмішкою, про Кавіту з Карлою і все інше на світі. Поки мене нічого не турбувало, можна було продовжувати писати.

— А про що оповідання? — поцікавився Олег.

Я відклав ручку.