Грегори Робертс – Тінь гори (страница 165)

— Це детектив,— мовив я.

— То про що він ?

— Про письменника, який убиває декого, бо той заважає йому писати. Хочеш дізнатись, у чому полягає таємниця?

Він скинув ноги донизу і сів, спираючись ліктями на стегна.

— Обожнюю таємниці,— відповів він.

— Таємниця полягає в тому, чому письменник так довго зволікав.

— Сарказм,— зрозумів він.— Тобі варто почитати Лєрмонтова. «Кавказ» славиться своїм сарказмом.

— І не кажи,— зауважив я, беручи ручку.

— То ти справді здатен змінювати свої сни?

Поставивши лікоть на стіл, я націлив ручку на Олега. Сподівався, що вона перетвориться на кадуцей[136], і тоді можна буде хлопця приспати.

— У плані, як це працює? Я б дуже хотів змінювати наші сни. У мене є деякі сни, ну знаєш, які б дуже, дуже хотілося поставити на повторення.

Вдягнувши ковпачка на ручку, я згорнув записник, дістав два холодних пива і жбурнув одним в Олега. Тоді повернувся у крісло і підняв свою бляшанку для тосту.

— За таємниці,— сказав я.

— За таємниці!

— А тепер сядь, розслабся і розкажи, що не так, Олеже.

— Твоя Карла,— почав він, роблячи ковток пива.— Я знаю, як ти почуваєшся, бо в Москві маю власну Карлешу.

— То чому ж ти не повернешся назад у Москву?

— Москва мені не до вподоби,— зізнався він, роблячи ще один ковток.— Я хлопець із Санкт-Петербурга.

— Але ж ти закоханий у дівчину.

— Так. Але вона мене ненавидить.

— Вона тебе ненавидить ?

— Ненавидить мене.

— Звідки ти це знаєш?

— Вона заплатила своєму батькові, щоб той мене вбив.

— Вона мала йому платити? Він хто такий — банкір?

— Він — коп. Дуже хороший коп.

— Що відбулося?

— Це довга історія,— зітхнув він, роздивляючись білі фіранки, що тріпотіли на залитому сонцем балконі він легенького вітерцю.

— Іди ти до біса, Олеже. Ти вбив моє коротке оповідання. І можеш заповнити пустку своєю довгою історією.

Він гірко засміявся. Один з наших найчистіших виявів емоцій, який робить нас людьми, це гіркий сміх.

— Я спав з її сестрою,— повідав він, витріщаючись на пиво.

— Гаразд. Не дуже красиво, але люди і гірше роблять із сестрами інших людей.

— Ні, тут усе складно. Вони — близнючки. Тобто двійнята, вони не схожі.

— І що далі, Олеже?

Аж тут у коридорі почувся голос. То був Дідьє.

— Агов! Ліне, ти вдома? — гукнув він, заходячи у відчинені двері.

— Дідьє! — радісно мовив я.— Сідай і візьми собі пива. Олегу вже мало мого дивана, він розширює простір, а ти саме той, хто може вказати йому дорогу.

— Ліне, боюся, що маю дуже багато зустрічей, і...

— Моя московська дівчина мене ненавидить,— безпорадно заявив Олег,— бо в неї є несхожа близнючка, і я спав з нею та з її несхожою близнючкою.

— Неймовірно,— сказав Дідьє, умощуючись у кріслі.— Якщо це не здасться тобі нескромним запитанням, Олеже, а чи мали вони однаковий... запах?

— Нескромне? — кепкував я.— Від тебе, Дідьє?

— Кумедно, що ти про це запитав,— пробурчав Олег, шукаючи обличчя Дідьє.— Вони справді однаково пахли. То був цілковито ідентичний аромат. У плані, ідентичний аромат... усюди.

— Це дійсно унікальний феномен,— міркував Дідьє.— Украй рідкісний. А ти випадково не помітив довжини їхніх підмізинних пальців у порівнянні зі вказівними?

— А ми не можемо перейти до частини оповіді, де її батько намагався тебе вбити? — запропонував я, міркуючи, що несподівано з’явилося багато нового матеріалу.

— Дивовижно,— мовив Дідье.— То він намагався тебе вбити, га?

— Звісно. Бачиш, це все отак відбулося. Я кохав Олену, і між мною та її сестрою Іриною нічого ніколи не було, доки однієї ночі, коли я був безбожно п’яний, повністю разбитый...

— Разбитый? — не зрозумів Дідье.

— У друзках, чоловіче, я був у друзках, а Ірина залізла до мене в ліжко, гола, поки Олена була в сусідів.

— Вражає,— захопився Дідьє.

— Була цілковита темрява,— провадив Олег.— Дуже темно. На вікнах були затемнені штори. Вона пахла, як Олена. На дотик вона теж була, як Олена.

— Вона тебе цілувала? — запитав Дідьє, неначе той майстер сексуальних наук.

— Ні. І вона не розмовляла.

— Отож бо. Це б її видало. Вона кмітлива дівчина.

— Олена так не вважала. Коли повернулася, увімкнула світло — і побачила, як ми кохаємося.

— Для цього важко знайти відмовку,— вирішив я.

— Вона викинула мене з власної квартири,— розповів він.— Я не певен, що це взагалі законно. Ну, в плані, я й досі звідси оплачую оренду. А її батько погрожує встановити в’язничні ґрати між мною і моєю коханою жінкою.

— Не думаю, що Олена почувалася коханою, Олеже.

— Ні-ні,— уточнив він,— я маю на увазі Ірину. Наш секс, хай який я був п’янючий, був найкращою подією мого життя. Вона була маніячкою саме там, де треба. Я здурів через неї. І досі дурію.

— Чудово,— посміхнувся Дідьє.— Але що ж відбулося?

— Мені вдалося передати Ірині повідомлення і попросити її втекти зі мною. Вона погодилась, і ми спланували зустрітись опівночі на Павелецькому вокзалі. Але вона розповіла про наші плани Олені, а Олена прийшла до мене на зустріч і попросила не забирати з собою Ірину. Я поговорив з нею, але відмовився. Зустрівся з Іриною на вокзалі, й ми разом збиралися втекти, але раптом вона мене зупинила, і запитала, чи саме її я кохаю, а не її близнючку.

Він спинився, шукаючи шлях крізь хащі свого живоплоту спогадів.

— Так? — розхвилювався Дідьє, аж притупуючи ногою.— Що було далі?

— Ми стояли разом у сутінках. Ірина запитала, як я міг бути таким певним, що хочу саме її, а не Олену. І, ну, знаєте той момент, коли жінка запитує в тебе правду? І ти розумієш, чітко розумієш, що цього робити не варто?

— Так,— погодилися ми.

— Я розповів правду.