Грегори Робертс – Тінь гори (страница 115)

— Послуга?

Він вишкірив зуби.

— Це не якась дрібниця,— запевнив я.— Якщо ти дозволиш з ним поговорити, я виконаю будь-яке твоє прохання, якщо ми обоє вважатимемо його справедливим. Маєш моє слово.

— Сигару? — запропонував він.

— Ні, дякую.

— Дуже милостиво,— сказав Дідьє, тягнучись по сигару і вдихаючи її аромат.— Знаєте, Вішнудада, якщо плануєте нас убити, то якраз так я це й робив би.

Вішну розреготався.

— Я прокрутив щось подібне років у сімнадцять,— повідав він, даруючи мені незадоволену посмішку.— Прошмигнув з тацею чаю аж до вітальні місцевого дона, поставив її і приклав ножа йому до горла.

— Що сталося? — поцікавився Дідьє.

— Сказав, що коли його гунди[110] не припинять домагатися моєї сестри, я повернуся так само тихо і переріжу йому горлянку.

— Він тебе покарав? — запитав Дідьє.

— Так, покарав. Він мене найняв на роботу,— відповів Вішну, роблячи ковток зі свого келиха.— Але навіть якщо це нагадує мені юність, я не можу схвалити твоє рішення отак прийти до мене додому. Про якого чоловіка під моїм захистом ідеться?

— Про ірландця. Конкенона.

— А, ну тоді ти запізнився. Він уже зник.

— Він удень ще був тут, месьє,— тихо втрутився Дідьє.

— Так, пане Леві. Але вдень тут, ввечері зник — саме такою є природа нашого бізнесу, хіба ні? Ірландець пішов три години тому. Куди він зник і чи ми ще побачимося — мене не хвилює.

— Ну, тоді я вже піду, і ще раз пробач за те, що потурбував твою дружину.

— Чи правда,— запитав Вішну, вказуючи мені на крісло,— що ти більше не працюєш на санджайську компанію?

— Правда,— підтвердив я.

— Якщо дозволите, Вішнудада,— мовив Дідьє, намагаючись перемінити тему,— ви не були знайомі з цією дівчиною, яка померла. Але я мав честь її знати. Вона була коштовним камінцем і надзвичайно рідкісною квіткою в людській подобі. Її втрата просто нестерпна.

— І це вторгнення теж нестерпне, пане Леві. Потрібно підтримувати порядок. Правила мають виконуватися.

— На жаль, так,— відповів Дідьє.— Але кохання — бідний господар, і навіть бідніший раб.

— Чи можу я розповісти вам дещо про бідних? — мовив Вішну, підвівшись, щоб наповнити наші келихи, але зиркаючи на мене.

— Залюбки,— вирішив Дідьє, пихкаючи сигарою.

— Якщо збудуєш гарний будинок,— почав Вішну, повертаючись на місце,— вони проломлять підлогу, щоб сидіти на землі. Якщо побудуєш його міцнішим, то вони наносять землі ззовні, щоб усе-таки сидіти на ній. Я маю будівельну фірму. Я знаю. А що думаєш ти, Шантараме?

Що ж я думав? «У тебе — манія величі, й ти закінчиш жорстокою смертю».

— Я думаю, що ти здаєшся людиною, яка ненавидить бідних.

— Та ну,— запротестував він.— Усі ненавидять бідних. Навіть бідні ненавидять бідних. Я хотів донести, що дехто народжений, щоб вести, а більшість народжена, щоб слідувати. Ти зробив великий крок у правильному напрямку.

— Який крок?

— Залишити санджайську компанію. Тепер зосталося зробити один маленький крок між нами. Якщо ти приєднаєшся до мене і розповіси все, що знаєш про санджайську компанію, то будеш ватажком, а не послідовником. І я зроблю тебе заможнішим, ніж можливо уявити.

Я підвівся.

— Я прошу пробачення за це несподіване втручання. Якби я знав, що тут твоя родина, то ніколи б не прийшов. Чи дозволять твої люди нам піти, не розбурхавши всіх нагорі?

— Мої люди ? — розсміявся Вішну.

— Твої люди.

— Мої люди вас не зачеплять,— сказав він.— Даю слово.

Я розвернувся до дверей, але він мене зупинив жестом.

— Ірландець — не єдиний, хто знає,— повідомив він.

Я знову до нього обернувся. Дідьє стояв біля мене.

— Там був водій,— провадив він.— Мій водій. Чорне авто було одним з моїх.

— Твоїх?

— Ірландець позичив його тієї ночі. Його підстрелили за день до того, наскільки я розумію, але він усе одно наполіг на прогулянці. Я дозволив йому позичити мого водія.

— Де я можу знайти цього водія?

— Він нічого тобі не розповість,— заявив Вішну.

— Він може,— вичавив я крізь зціплені зуби.

— Він мертвий. Але він розповів мені все, що знав, перед смертю.

— Чого ти хочеш, Вішну?

— Ти знаєш, чого я хочу. Я хочу зупинити санджайську компанію в її бажанні заполонити вулиці Бомбея зброєю і підривниками з Пакистану.

— Ну, це вже перебільшення...— почав я, але він перебив мене, встаючи з-за столу і ставлячи руки в боки.

— Ти не можеш заперечувати, бо це відбувається повсюди,— обурився він, підіймаючи голос до крику, бо дійшов до гарячої теми.— Гроші від арабів, підготовка в Пакистані, армія, що вже почала діяти на тому кінці світу. Вони от-от захоплять першу країну — Афганістан. Це буде не остання країна, захоплена ісламською армією, перш ніж усе вщухне. Якщо ти нездатен зрозуміти, що це все означає, то ти — ідіот.

— Тепер уже ти турбуєш свою дружину. Я не хочу вести політичні дебати з тобою, Вішну. Я хочу ірландця.

— Забудь про мою дружину, вилупку, і забудь про ірландця. Скажи мені, що ти про все це думаєш. Ви обоє живете туї досить довго, щоб відчути любов Матінки Індії. На якому ви боці?

Я глянув на Дідьє. Той знизав плечима.

— Справжня боротьба,— відповів я,— точиться між мусульманами — сунітами і шиїтами. Мусульмани вбивають сотню чи більше інших мусульман на одного не-мусульманина: одна мечеть і один базар за раз. Ми поки що не граємо в цьому матчі. Ми маємо залишатися осторонь. І нам точно не треба бомбардувати ці країни чи вдиратися до них, доки вони врегульовують там сімейну сварку. І взагалі, немає чого туди лізти.

— Ми, індуси, якраз граємо в цьому матчі,— серйозно мовив він, розмахуючи руками.— Кашмір. Саме тому вони завдають ударів знову і знову. Вони хочуть бачити Кашмір незалежним ісламським штатом. Яка твоя думка щодо Кашміру?

— Кашмір — це війна, яку ніхто не може виграти. Скрізь на його території мають бути блакитні шоломи Об’єднаних Націй, захищаючи людей, доки все не вирішиться.

— А чи почувався б ти так само, якби це був штат на території твоєї країни?

— У цьому є сенс,— зауважив Дідьє, хитаючи сигарою.

Я подивився на нього, а потім знову на Вішну.

— У мене немає країни. І дівчини теж більше немає. Ти знаєш щось, що може допомогти знайти чоловіка, який її вбив?

Вішну розреготався і зиркнув на годинника на стіні. До мене запізно дійшло, що він тягнув час.

Позаду відчинилися двері, й зайшов Блискавичний Диліп. Шестеро копів заполонили кімнату. Двоє з них схопили мене. Двоє інших схопили Дідьє.

Блискавичний Диліп став переді мною, його пузо випирало з сорочки.

— Я шукав тебе, Шантараме,— сказав він.— У мене є неприємні запитання для тебе.

Я глянув на Вішну. Він посміхався. Блискавичний Диліп почав штовхати нас до виходу.

— Почекай! — скомандував Вішну, вказуючи на Дідьє.— Мені потрібен пан Леві. У нас є невирішені питання.