Грегори Робертс – Тінь гори (страница 116)

— Ажарур! — відреагував Блискавичний Диліп.

Копи відпустили Дідьє. Той глянув на мене, запитуючи очима, чи потрібно боротись і померти просто тут. Я заперечливо похитав головою, і він подарував мені криву напівпосмішку, надсилаючи хоробрість у прерію мого серця, де вже гасав страх. Усе було нормально. Ми обоє вже відвідували домівку Блискавичного Диліпа і обоє знали, чого чекати: чобіт і кийка, і виснаження було єдиним милосердям.

Розділ 40

Копи виволокли і виштовхали мене з будинку. Скорпіони глумилися і збиткувалися, стоячи на сходах. Данда дав мені копняка, перш ніж зачинити двері.

Вісім рук і кілька чобіт штовхнули мене долілиць на підлогу джипу. Вони просто прилетіли до відділка Колаби, викинули мене з джипу, кілька разів потопталися, а потім поволокли на бруковане подвір’я.

Оминули кілька кімнат, де проходили звичайні допити, і потягнули мене до підвального приміщення, де проводилися незвичайні допити.

Я зіп’явся на ноги й опирався арешту. Також спромігся на кілька хороших ударів і сам. Їм це було не до вподоби. Вони дали мені прочуханки і запхали в одну з широких темних камер.

У камері було четверо переляканих чоловіків, і я був одним з них. Інших трьох прикували разом у дальньому кутку, і вони сиділи навпочіпки. Їхні обличчя були брудні, а сорочки роздерті. Здавалося, що вони там уже давно.

Копи прикували мене до вхідних ґрат. Досить низько, щоб я мусив скрутитися м’ячиком і стати навколішки. Бах! Удар прийшов нізвідки. Вітаю, Блискавичний. Удар ногою, рукою, кийком, удар рукою, ногою, ногою, кийком, удар рукою, рукою, кийком. «Ти так само бив і Карлу, боягузе,— подумав я, знаходячи зображення, до якого можна було прикипіти уявою.— Твоя карма чекає на тебе. Твоя карма чекає на тебе». Потім усе зупинилося, неначе останній грім, і чути було, як гроза відкочується вдалечінь.

Вирішивши, що це вже безпечно, я ризикнув зиркнути на Блискавичного Диліпа. Він втупився у трьох чоловіків, загнаних у куток. Важко дихав. Його обличчя сяяло неправильною радістю.

Мені дійшло. Я був на закуску. Хлопці в кутку були головною стравою.

Мені пощастило. Ніяких зламаних кісток чи тріщин, руки й ноги досі працюють. Могло бути й гірше, а таки вже бувало гірше.

Коли Блискавичний Диліп почав працювати над закутими чоловіками, то двоє копів звільнили мене і відвели до кабінету чергового сержанта, щоб вирішити, скільки моїх грошей треба залишити собі. Вони, звісно, забрали все, усі гроші пішли, щоб викупити назад мій одяг, особисті речі й ножі. Вони жбурнули мої речі на дорогу, а потім і мене туди викинули в самому лише спідньому.

Я стояв на безлюдній нічній вулиці біля острівця безпеки, підбираючи свій одяг по одній речі за раз, поки не одягнувся. Отак довго я просто стояв там, дивлячись на поліційний відділок, як інколи трапляється,— через оту впертість, яка народжена від несправедливості.

З моїх ран просто серед флуоресцентної вулиці цебеніла кров. Було чути крики нових жертв Блискавичного Диліпа. Повільно й ритмічно проблисковий вогник на розі вулиці вихлюпував на мене червоне світло. Я не міг відвести погляду від місця, де лунали зойки.

Біля мене зупинився чорний «амбасадор». Вікна були опущені. На пасажирському сидінні був Фарід, біля водія компанії на ім’я Шах. Позаду сиділи Фейсал, Амір і Ендрю ДаСилва.

ДаСилва обіперся ліктем на вікно. Він поліз під панель приладів, і я інстинктивно потягнувся до одного з ножів. Гангстери зареготалися.

— Ось твої гроші,— сказав ДаСилва, тицяючи мені пакунка крізь вікно.— Тридцять штук. Вихідна допомога за Шрі-Ланку.

Я потягнувся по пакунком, але ДаСилва не відпускав його.

— У тебе є два тижні покровительства від Санджая,— нагадав він, дивлячись мені в очі.— А потім чому б тобі не спробувати мене вбити, га? І ми побачимо, що буде.

— Я не хочу вбивати тебе, Енді,— повідомив я, висмикуючи в нього пакунка.— Набагато веселіше принижувати тебе на очах у друзів.

— Дуже вдало! — розреготався Амір.— Мені тебе бракуватиме, Ліне. Чало! Поїхали!

Чорний «амбасадор» подався геть, залишаючи у флуоресцентному тумані клубок блакитного диму. Я запхав гроші в сорочку і почув, як знову відновилися зойки.

Головний біль почався біля правого ока. Синці проявлялися на спині та плечах.

Я почовгав назад крізь широку вхідну арку, видряпався по сходах до довгого порога і зайшов у кабінет Блискавичного Диліпа.

— Поклич його,— наказав я, звертаючись до сонного констебля, що наглядав за столом.

— Іди до біса, Шантараме,— огризнувся він, розкинувшись у кріслі.— Краще не показуйся йому на очі.

Я заліз під сорочку, витягнув кілька стодоларових купюр і впустив їх на стіл.

— Поклич його.

Констебль ухопив купюри і вилетів з кабінету.

Блискавичний Диліп з’явився за кілька секунд. Він не знав, чи я хотів щось затіяти, чи загладити за допомогою хабара, і сам не знав, чого хотів більше. Він розжирів від садизму, його надута сорочка мала плями від поту.

— Це, мабуть, мій щасливий день,— булькотів він, крутячи в руці батога.

— Я хочу внести заставу за трьох в’язнів.

— Що?

— Я хочу внести заставу за трьох в’язнів. Готівкою.

— Яких саме трьох? — запитав Диліп, а його обличчя перекосилось від підозри.

— Тих трьох, з яких ти вибиваєш усе лайно.

Він розреготався. І чому люди сміються, коли ти не намагаєшся бути кумедним? Ой, розумію: вони тебе сприймають як жарт.

— З радістю зроблю це,— вишкірився він.— За добру ціну. Але чи має для тебе значення той факт, що один з цих чоловіків зґвалтував кількох маленьких дівчаток, і я не знатиму який саме, доки не здобуду зізнання? Але, звісно ж, вибір за тобою.

От і спробуй вчинити правильно! У мене дзвеніло у вухах, і біль оживляв обличчя. То був такий лютий біль, який сіпається в тобі й не зупиняється, доки не станеться щось дуже хороше або дуже погане. Дзвоники не заспокоюються. Розбещувач дітей? Доля завжди є Соломоном.

— Я б хотів,— прохрипів я, а потім прочистив горло.— Я б хотів заплатити тобі за припинення побиття трьох в’язнів. То як, домовляємося?

— Ми домовимося за п’ятсот зелених,— вирішив він,— одразу ж, коли ти їх знайдеш.

Він знав, що вичистив у мене все до копієчки. І констебль завбачливо притримав сотку, яку я йому дав. Диліп аж роззявив рота, коли я витягнув із сорочки ті банкноти та жбурнув їх на стіл.

— У мене ще вісімдесят в’язнів нагорі,— сказав він.— Може, заплатиш мені, щоб і вони були не биті?

Тієї миті, побитий і шалений, згадуючи, що тіло Лайзи було в цьому поліційному відділку і що кожен коп у будівлі бачив її мертвою, а ще знаючи, що Блискавичний Диліп побив Карлу, мабуть, прикувавши її до тих самих ґрат, що й мене, мені було байдуже. Я лише хотів, щоб крики хоч на деякий час зупинилися.

Я кинув на стіл більше грошей.

— На сьогодні, для всіх,— заявив я.

Він знову розреготався, збираючи гроші зі столу. Копи, що стояли у дверях, до нього приєдналися.

— Це була прибуткова ніч,— зауважив Диліп.— Я маю частіше тебе лупцювати.

Я виволікся з кабінету і почовгав по білому ґанку та сходах.

Пройшов попід аркою, що вела на вулицю, розуміючи, що придбав тишу на одну ніч, але над ними збиткуватимуться наступної ночі, а інших битимуть після них, і так щоночі.

Я нічого не зупинив, бо всі гроші світу не здатні купити миру і вся жорстокість не зупиниться, поки доброта не стане єдиним королем.

До мене під’їхав чорний лімузин, і з нього вийшла Карла разом з Дідьє і Навіном. Моя радість стала гепардом, що вільно бігав по савані втіхи. І біль утік геть, злякавшись любові.

Вони обійняли мене і провели до автомобіля.

— З тобою все гаразд? — запитала Карла, торкаючись мого обличчя холодною рукою.

— Зі мною все гаразд. Як ви дізналися, що мене випустили ?

— Ми чекали. Дідьє нам зателефонував, і ми чекали на тому боці дороги, біля «Лео». Ми побачили, як тебе викинули з відділку, і дали хвилинку, щоб спам’ятатися.

— Це була ідея Карли,— додав Навін.— Вона сказала: дозвольмо йому одягнути штани на самоті. Потім ми саме збиралися тебе забрати, як під’їхав чорний «амбасадор».

— А потім, коли він поїхав, ти повернувся всередину,— сказав Дідьє.

— Що здалося трохи нахабним,— посміхнувся Навін,— тож ми знову чекали, готуючись до звільнення, аж тут ти й сам вийшов.

— У нас є новини,— повідомив Дідьє.

— Які новини?

— Вішну трохи побазікав зі мною після твого від’їзду,— розповів Дідьє.— Він розкрив мені ім’я того, хто ходив з Конкеноном до Лайзи.

— Хто?

— То був Ранджит,— видала Карла, забираючи в Дідьє цигарку.