Грегори Робертс – Тінь гори (страница 117)

— Твій Ранджит?

— З подружньої точки зору, так,— мовила вона.— Але здається, що я можу овдовіти ще до розлучення.

Ранджит? Я пригадав, як він перелякався, коли я приперся в його офіс у пошуках Карли. Він думав, що я знав. Ось чому він був таким нажаханий.

— Де він?

— Він злиняв з міста,— сказала Карла.— Я обдзвонила всіх його друзів. Я виїла їм усі мізки, але ніхто не бачив його зі вчорашнього вечора. Секретарка забронювала для нього квиток на авіарейс до Делі. Після приземлення він розчинився в повітрі. Він може бути будь-де.

— Ми його знайдемо,— заприсягся Навін.— Він занадто успішний, щоб надовго залягти на дно.

Карла розреготалася.

— Ти це вдало підмітив. Рано чи пізно він виповзе по ковток брудного повітря.

— Ліне, тепер ти можеш розслабитися,— додав Дідьє,— бо таємницю розкрито.

— Дякую, Дідьє,— промовив я, віддаючи Карлі її флягу.— Вона не розкрита, але ми принаймні знаємо того, хто може все прояснити.

— Саме так,— завершила Карла.— І поки ми шукатимемо Ранджита, необхідно зосередитися на інших нагальних питаннях. Шантараме, тебе наче поїзд переїхав.

— Пробачте за вторгнення,— звернувся офіційно одягнений водій.— Але чи можу я запропонувати аптечку, сер?

— Це ти, Рендалле?

— Це справді я, пане Ліне, сер. Можу я запропонувати аптечку і, можливо, ще й вологого рушника?

— Можеш, Рендалле,— дозволив я.— І як же ти почав керувати цим великим чорним баром на вулицях Бомбея?

— Міс Карла запропонувала мені її обслуговувати,— повідав Рендалл, передаючи аптечку.

— Облиш це, Рендалле,— посміхнулася Карла.— Ніхто не подає в цьому авто нічого, крім напоїв та аптечок.

Я глянув на Карлу. Вона знизала плечима, відкрила свою кишенькову фляжку, змочила горілкою шматок марлі й дала мені.

— До дна, Шантараме.

— Залюбки, міс Карло,— сказав я, посміхаючись на її спритність: здобула собі бармена з готелю «Магеш».

Вона промила кілька порізів на моєму обличчі, голові й зап’ястках досить уміло, бо робила це й раніше для багатьох солдатів. Один з найкращих друзів Карли в компанії Хадербгая був кутовим, який тримав бійців на ногах. Він навчив Карлу всього, що знав сам, і вона також стала хорошою кутовою.

— Куди, міс Карла? — запитав Рендалл.— Хоча пункт призначення — це, звісно, уже подорож.

— Куди ти хочеш потрапити? — захихотіла Карла, звертаючись до мене.

Куди я хотів поїхати? Я хотів попрощатися з Лайзою разом з друзями і дозволити гілці скорботи відчахнутися. Інформація, що то Ранджит дав пігулки Лайзі, принесла мені трохи спокою, який потрібен був для прощання.

— Я хочу дещо зробити. І я б хотів, щоб ви зробили це зі мною, якщо можна.

— Звісно, гаразд, абсолютно,— мовили одностайно вони, і ніхто навіть не спитав, що саме робити.

— Дідьє, як скажеш, ми зможемо розбудити твого друга Тито?

— Наскільки я знаю, Тито не спить,— відповів Дідьє.— Принаймні ніхто ніколи не бачив як він насправді спить.

— Добре. Гайда.

Дідьє розповів Рендаллу, як дістатися риболовецького поселення за базаром Колаби. Ми припаркувалися біля ряду нахилених ручних візків і вирушили крізь темні провулки й переходи, щоб знайти Тито, який саме читав Даррелла біля гасової лампи. Йому було самотньо, тож він змусив нас платити за час: десять відсотків з двох годин. Ми викурили з ним косяка, поговорили про книжки, а потім забрали мої речі.

— Який наш новий напрямок, сер? — поцікавився Рендалл, коли ми всі повернулися до авто.

— Будівля «Ейр-Індії»,— поінформував я.— І похорон у небі.

Розділ 41

Нічний сторож мене згадав, узяв гроші й пустив нас на дах безлюдної будівлі «Ейр-Індії». Червоний лучник повільно обертався. Ніч була ясна, зоряний обрій здавався ширшим за море. Хвилі внизу здавалися вразливими, їхні гребені, їхні пінисті груди були неначе смуги плавучих водоростей, видимі з нашого місця на небі.

Поки вони милувалися лучником і краєвидом, я вирішив розпалити маленьке багаття. Навін допоміг зібрати цеглу й відламані кахлі на широкому бетонному даху. Ми зробили основу зі шматків кахлів і побудували невеличкий коминок, використовуючи цеглу й каміння.

Я попросив у охоронця газету і почав скручувати сторінки в маленькі цупкі м’ячики. Коли все було готове, я вийняв коробку з речами Лайзи з сумки, яку зберігав Тито.

Металева заводна іграшка була синім птахом, який сидів на механізмі з отворами для пальців, неначе в ножицях. Я стиснув ті ножиці, і птах заворушив головою і почав співати. Він належав Лайзі. Та отримала його ще в дитинстві. Я віддав птаха Карлі.

Була там і жовта трубка з латунним штуцером на кінці, яка вміщувала всі мої старі срібні персні, але я перетворив її на прес-пап’є для Лайзи. Я віддав його Навіну. Камінчики, жолуді, мушлі й монети, розсипані в блакитній оксамитовій скриньці для прикрас. Я віддав її Дідьє.

Я подер фото на клаптики і поклав їх на вогнище разом з усім, що могло згоріти, включно з конопляними сандаліями, а коробку з надписом: «ПРИЧИНИ ЧОМУ» теж порвав на шматочки. Останнім потрапив на купу Лайзин тоненький срібний шарф, увесь згорнутий і скручений, неначе змія.

Я підпалив найнижчу з паперових кульок навколо вогню, і все запалало. Дідьє підгодував вогонь алкоголем зі своєї фляги. Навін роздмухав полум’я шматком кахлів.

Карла, вхопивши мене за руку, повела до краю будівлі, де ми могли помилуватися морем.

— Ранджит,— прошепотів я.

— Ранджит,— ніжно повторила вона.

— Ранджит,— прогарчав я.

— Ранджит,— прогарчала у відповідь вона.

— Як ти взагалі?

— Усе гаразд. Мені є чим зайняти розум. А ти як?

— Ранджит,— сказав я, зціпивши зуби.

— Вона завжди йому подобалася,— розповіла Карла.— Я так активно висувала його в центр уваги, що не помітила, як вони зблизилися.

— Ти хочеш сказати, що Ранджит накинув оком на Лайзу?

— Не знаю. Можливо. Я ніколи не запитувала про його секс-партнерок, а він ніколи не розповідав. Може, це сталося тому, що ми її так сильно любили. Він дуже полюбляє суперництво. Але, як і всім чоловікам, які люблять змагатися, йому забракло яєць, коли ситуація загострилася.

— Що це означає?

— Я колись розповім тобі, коли ми його знайдемо. Мої проблеми з Ранджитом зараз не важливі й не мають жодного стосунку до Лайзи. Його проблемою був страх успіху. Дивуюсь, як часто таке зустрічається. Потрібно назвати цей феномен.

— Амбіційна перевтома? — вигадав я.

— Мені подобається,— м’яко засміялася вона.— Як гадаєш, що Ранджит робив тієї ночі з Лайзою?

— Рогіпнол — це наркотик для ґвалтівників, але люди інколи вживають його в компаніях, бо просто хочуть. Тож або Ранджит став ґвалтівником і все пішло шкереберть, або в них був роман і це вже пішло шкереберть. Суть у тому, що я не думаю, наче в них було щось серйозне, крім її захоплення його політичними поглядами.

— Його політичними поглядами? — сама собі посміхнулася Карла.

— І чому це тебе тішить?

— Я це колись поясню. Як усе пройшло сьогодні, Шантараме, у клітці з Блискавичним Диліпом?

— Як завжди. Поперек і боки.

— Погані копи є поганими священиками,— мовила вона.— Приймають сповідь, але гріхів не відпускають.

— Ну, а як відходиш ти, Худуля?

— Та нічого. Синці нагадують тести Роршаха. Один з них схожий на двох дельфінів, які кохаються. Але, знаєш, може, то лише моя уява.

Я хотів побачити синець. Хотів його поцілувати. Хотів покалічити чоловіка, який його там залишив.

— Автомобіль з Рендаллом,— мовив я,— і проживання в «Таджі» — це недешево. Я відклав трохи грошей, сто п’ятдесят тисяч доларів. Можу оселити тебе в якомусь безпечному місці, оплачуючи авто з Рендаллом і все необхідне. Поки Ранджит на волі, тобі краще не ризикувати.