Грегори Робертс – Тінь гори (страница 119)

— Зачекайте-но.

Вони вже прямували до дверей. Ми до них приєдналися, і коли зачинилися двері ліфта, Карла зітхнула.

— Щоразу як переді мною зачиняються двері...— почала вона.

Дідьє передав їй флягу.

— Я думала, що в тебе вже нічого немає,— мовила вона, роблячи ковток.

— Це мій резерв.

— Дідьє, ти зі мною одружишся, якщо я зможу розлучитися з Ранджитом або його вбити?

— Карло, люба, я вже одружений зі своїми недоліками,— відповів Дідьє,— і вони дуже ревниві коханці, усі до одного.

— Якраз із моїм щастям,— засмутилася Карла.— Усі мої чоловіки — це недоліки або з ними одружені.

— До якої з двох категорій належу я? — запитав Навін.— Тепер, коли вже став одним з чоловіків.

— Можливо, до обох,— заявила Карла.— І саме тому я покладаю на тебе стільки надії.

Ми дісталися автомобіля Карли, і Рендалл відчинив дверцята. Я сказав їм, що хочу пройтися до свого мотоцикла, який і досі стояв біля маєтку скорпіонів. Карла провела мене до дамби, щоб попрощатися.

— Викладай,— звеліла вона, поклавши руку мені на груди.

Її пальці були правдою, що торкалася мене.

Уяви таке щодня!

— Так сталося,— посміхнувсь я,— що я — хлопець, який полюбляє все викладати.

Вона розсміялася. Храмовими дзвонами.

— Я б хотів бути біля тебе, коли з тіней вирине мадам Жу.

— Ліне, ти допоможеш мені, залишившись там на два тижні. Нехай усе стихне. Дозволь мені привести все в дію. Дозволь зробити те, що мушу, і вберегти тебе від усього, доки я це робитиму. Побудь там з Ідрисом і довше, якщо потрібно буде.

— Довше?

— Якщо тобі буде треба.

— Як щодо нас?

Вона всміхнулася. Поцілувала мене.

— Я до тебе приїду.

— Коли?

— Коли ти найменше цього чекатимеш,— запевнила вона, розвертаючись до авто.

— А як щодо мадам Жу?

— Ми будемо милосердні,— вигукнула з вікна вона, поки Рендалл від’їжджав,— доки її не знайдемо.

Я спостерігав за автомобілем, поки його було видно, а далі почав прогулянку дамбою. Ранні пішоходи миготіли ліктями та шкарпетками, занадто серйозні, щоб відірвати очі під асфальту.

За будівлями на сході вставав ранок, вуалі тіней повільно підіймалися з їхніх облич. Тут і там гавкали непосидючі собаки. Зграї голубів випробовували свою майстерність, опускаючись на дорогу, мов сукня танцівниці, і знову зникаючи.

А я був самотньою похоронною процесією. Я й досі відчував попіл на своїх пальцях. Невеличкі фрагменти життя Лайзи танцювали на хвилях і вздовж променаду.

Усе залишає свої сліди. Кожен удар відлунюється у внутрішньому лісі. Кожна несправедливість відчахує гілку, а кожна втрата — це повалене дерево. Наша чудова мужність, надія, яка характеризує людську расу,— це те, що ми йдемо далі, хай як життя нас калічить. Ми йдемо. Ми стаємо лицем до моря, і вітру, і солоної правди смерті, і йдемо далі.

І кожен наступний крок, кожен подих, кожне виконане бажання — це обов’язок перед тими життями і коханнями, що більше не удостоєні, як ми, іскрою і ритмом Джерела: душа, яку ми любили, лишається тільки в очах.

Частина VII

Розділ 42

— Дозволь мені почати наш урок з пояснення, де саме помилився Хадербгай під час твого навчання,— мовив Ідрис, коли я вже пробув з ним три неспокійні безсонні ночі та три дні, наповнені турботами.

— Але...

— Знаю, знаю, ти хочеш Великих Відповідей на Великі Запитання. Звідки ми з’явилися? Ким зараз ми є? Куди ми прямуємо? Чи є якась мета в нашому існуванні? Чи ми є вільними, чи все визначає Божественний план? І ми дійдемо до цих дражливих питань.

— Дражливих, Ідрисе, чи просто нерозв’язних?

— Великі Запитання мають лише маленькі відповіді, а Великі Відповіді можуть бути знайдені лише через маленькі запитання. Але спочатку нам потрібно трохи В і В.

— Відпочинок і Відновлення сил?

— Ні, Відновлення і Виправлення.

— Виправлення? — здивувався я, повівши здивовано бровою.

— Виправлення,— повторив він.— Обов’язком кожної людської істоти є допомога іншим виправитись, особливо коли їхнє спілкування — особисте і духовної природи. Ти допоможеш у цьому мені, а я — тобі.

— Я не духовна людина,— заперечив я.

— Ти — духовна людина. Сам факт, що ми ведемо цю розмову, є доказом цього, хоча ти й не маєш очей, щоб це побачити.

— Гаразд. Але якщо мене приймають до цього клубу, то вам варто переглянути критерії членства.

Ми сиділи в кутку викладеної білим камінням столової гори, яка виходила прямо на найвищі дерева в долині й була на рівні з ними. Кухня містилася ліворуч від нас. Головні зони — позаду.

То була друга половина дня. Маленькі пташечки цвірінчали, перелітаючи з гілки на гілку, починали метушитись і вовтузитися серед листя.

— Ти шукаєш порятунку в гуморі,— зауважив Ідрис.

— Узагалі-то, я лише намагаюся залишатись у грі. Ви ж знаєте Карлу, Ідрисе, і знаєте, що вона полюбляє піднімати планку.

— Ні, ти повсякчас утікаєш, крім випадків з цією жінкою. Ти втікаєш від усього, навіть від мене, вона — це єдиний виняток. Якби її тут не було, ти б і від Бомбея також чкурнув. Ти втікаєш, навіть коли стоїш на місці. Чого ти так боїшся?

Чого я боюся? Вибір великий. Почнімо зі смерті у в’язниці. Я розповів йому, але мудрець не повівся на це.

— Це не те, чого ти боїшся,— мовив він, тицяючи в мене чилумом.— Якби щось сталося з Карлою, ти б перелякався?

— О так. Звісно.

— Ось що я маю на увазі. Усе інше — це те, що ти вже знаєш і зможеш пережити, якщо знадобиться. Але Карла і твоя родина — ось де живе справжній страх, хіба ні?

— Що ви кажете?

Він знов умостився, задоволено посміхаючись.

— Це означає, що ти носиш страх із собою, Ліне. Страх повинен буди навкруги нас. Він має заполоняти нас лише тоді, коли це вимагається. Увесь інший час ми запрограмовані природою і культурою процвітати у спокої, бо дуже складно підтримувати зв’язок з Божественним, коли ти живеш боячись.

— І це означає?

— Тебе потрібно виправити.

— А якщо мені подобається бути невиправленим? Якщо я думаю, що невиправлена частина мене — найкраща? А якщо я поза виправленням? Чи існують правила для цієї процедури?

Він зайшовся сміхом.

— Ти можеш мати рацію,— посміхнувся він.— Це може бути твоя найкраща частина. Але ти не зможеш цього дізнатися, якщо не підкоришся виправленню.

— Підкорюся?