Грегори Робертс – Тінь гори (страница 114)
— Для хлопців після закінчення зміни.
— Дякую,
— Наглянь за міс Карлою. Якщо почуєш щось, про що мені необхідно знати, то я зупинився в «Амрітсарі», на «Метро».
—
Дідьє повернувся з замисленим виразом обличчя, неначе рибалка під час споглядання дощу.
— Усе готово,— розповів він.— Вішну чекає на тебе. У нас небагато часу. Нам потрібно більше зброї, більше магазинів.
Він почав шукати таксі.
— Я не беру зброї. І ти не йдеш, Дідьє.
— Ліне! — обурився він, тупаючи ногою.— Якщо відмовиш мені в цій пригоді, то я плюну на твою могилу. І коли Дідьє таке каже, то це вже викарбувано на камені.
— Моя могила? І чому я завжди помираю перед тобою?
— І танцюватиму на ній, немов Нурієв[108].
— Ти танцюватимеш на моїй могилі?
— Немов Нурієв.
— Гаразд. Ти їдеш.
— Може, прихопимо з собою кілька компаньйонів?
— Кого? — запитав я, заводячи двигуна.
— Влучне зауваження,— подумав він, продовжуючи шукати таксі.
— Залазь.
— Вибач?
— Залазь на мотоцикла, Дідьє. Я не хочу розраховувати на таксі, якщо нам доведеться швидко вшиватися з того місця. Залазь.
— Але, Ліне, ти ж знаєш про мою мотоциклетну істерію.
— Залазь на мотоцикла, Дідьє.
— Якби авта перекидалися, поки ми з них вилазимо, то я б і ними не користувався. Це істерія і правила фізики разом, зрозумій.
— Дідьє, у тебе немає мотоциклетної істерії. Ти боїшся мотоциклів.
— Справді? — заінтриговано запитав він.
— Без сумнівів.
— Страх мотоциклів. Ти певен?
— Цього непотрібно соромитися. Чимало моїх друзів бояться мотоциклів. Але це нічого. Від цього є ліки.
— Справді?
— Залазь на мотоцикла, Дідьє.
Розділ 39
Я припаркувався за квартал від маєтку і чекав на тихій бічній вулиці. Місячне сяйво писало вірші на дорозі, пробиваючись крізь дерева. Сухоребра чорна кішка пробігла перед нами крізь пасма світла й тіні, шукаючи безпечного прихистку.
— Дякую тобі, Доле,— сказав Дідьє.— Чорна кішка. Ну, звісно.
Ми підійшли до воріт. Я зупинився, оглядаючи довгу вулицю. Автомобілі проїжджали, але загалом усе було тихо.
— Дідьє, ти певен, що хочеш цього?
— Як ти
— Гаразд. Гаразд. Пробач.
Я відчинив ворота і попрямував до дверей. Я вже збирався натиснути на дзвінок, але Дідьє зупинив мене. Посміхнувся, зупинився, а потім сам подзвонив.
До дверей підійшов чоловік. Двері було прикрашено вітражним склом і матовими панелями. Крізь скло я побачив, що то був дебелий чоловік, здоровань, який повільно наближався, спираючись на ціпок. Гануман. Він відчинив двері, побачив мене і вищирився.
— Знову ти,— мовив він.
— Розкажи мені про Пакистан,— заявив я.
Він схопив моє плече, неначе це був грейпфрут, і штовхнув мене в коридор. У кінці коридору з’явилися його прихвосні зі скаженими очима і спортивною статурою. Горлорізи вийшли на сходи. Гануман штовхнув мене в напрямку дверей в кінці холу.
—
Усі пістолети на світі — це побажання смерті, а всі хлопці були озброєні, тож бажали нам смерті. Я перелякався, бо не очікував на зброю, а злочинці в принципі не дотримуються правил.
Найближче до мене в коридорі стояв великий волохатий чолов’яга. Він повільно підняв улюбленця публіки — вкорочений дробовик дванадцятого калібру — і спрямував його на мене. Гануман мене обшукав. Задовольнившись відсутністю пістолета, він задер мені сорочку на спині, щоб показати іншим наявність двох ножів, а потім її відпустив, ледь не позіхаючи. Тоді розвернувся до Дідьє, але той зупинив його піднятою рукою. Вийняв з кишені пістолета і передав його Гануману.
Неподалік мене трохи прочинилися двері. Вішну вийшов у хол і став біля своїх людей.
— Ти не просто витираєш ноги об вхідний килимок,— спокійно заявив він.— Ти його пропалюєш. Заходь, поки не спровокував бунту.
Він повернувся до кімнати. Гануман штурхонув мене вперед, і ми приєдналися до Вішну в його кабінеті.
Там був письмовий стіл з червоного дерева, два м’які гостьові крісла і ряд дерев’яних стільців за ними. Політичні й релігійні плакати займали своє місце на стінах, але там не було жодної книжки. Екран на столі показував різні зображення з маєтку: одна картинка охорони за іншою.
Вішну зупинився біля входу, щоб перемовитися кількома словами з Гануманом. Здоровань слухав, хитаючи головою.
Коли Вішну приєднався до нас, то був уже сам. Це було надто самовпевнено і безглуздо. Він приготував три келихи бурбону з льодом на кожного з нас, а потім зайняв своє місце за столом, сівши на офісне крісло з високою спинкою.
— Пан Леві, так? — запитав Вішну, коли ми всі зайняли свої місця біля столу.— Ми ще не знайомі, але я багато про вас чув.
—
— Моя дружина захворіла,— розповів Вішну, обертаючись до мене.— За нею доглядає наш лікар і дві медсестри. Саме тому я тримаю її неподалік. Саме тому мої люди хотіли тебе вбити. Бо моя дружина в цьому будинку. Саме тому я й сам не проти тебе вбити. Невже ти настільки божевільний, щоб отак прийти сюди?
— Мені шкода, що твоя дружина захворіла і що я потурбував твій спокій,— мовив я, піднімаючись.— Я знайду інший спосіб.
— Ти так просто здаєшся? — вишкірився Вішну.
— Слухай, Вішну, я думав, що це твій гральний клуб, і не знав, що це домівка. Я знайду інший спосіб.
— Сядь назад,— сказав Вішну.— Розкажи мені, у чому справа?
— Я знаю, як ти почувався б, якби щось трапилося з твоєю дружиною,— почав я, знову сідаючи,— бо дещо сталося з моєю дівчиною. Вона померла. Чоловік, який постачав пігулки, що її вбили, під твоїм захистом. Я прийшов до твого клубу, щоб попросити дозволу для розмови на вулиці.
— А чому б тобі не зачекати на нього надворі?
— Я не сиджу в засідці, чекаючи на когось. Я йду до парадного входу. Ось чому я попросив про цю зустріч. Цей чоловік працює на тебе, тож я прошу.
— Що ти хочеш дізнатися?
— Я хочу дізнатися те, що знає він. Ім’я чоловіка, який був з ним. Того, який дав моїй дівчині пігулки.
— І що я отримаю навзамін?
— Будь-що на твій вибір, якщо ми обоє вважаємо це чесним.