Гиллиан Флинн – Загублена (страница 75)
— Справді? Дуже вчасно,— сказала вона.— Залишайтеся тут, будь ласка.
Двері теліпалися на завісах, збоку висів зламаний замок. Гілпін усередині описував добро.
— Це цими ключками для гольфу ви не граєте? — потрусивши блискучим металом, сказав Гілпін.
— Нічого тут мені не належить, я нічого цього сюди не клав.
— Це кумедно, бо все тут збігається з покупками, зробленими на кредитні картки, що теж не є вашими,— вибухнула Боні.— Це схоже на — як його — чоловіче кубло? Чоловіче кубло в процесі створення, яке лише чекає, поки дружина зникне назавжди. А ви гарно розважаєтеся, Ніку.
Вона витягнула три великі картонні коробки й поставила їх у мене під ногами.
— Що це?
Боні, попри рукавички, від огиди відкрила їх одним нігтиком. Усередині лежали десятки дисків з порно — тіла всіх кольорів і розмірів на обкладинках.
Гілпін почав хихикати.
— Маю віддати тобі належне, Ніку, бо ж чоловіки мають потреби, звісно...
— Чоловіки усе сприймають очима, саме це сказав мій колишній, коли я його застукала на цьому,— мовила Боні.
— Чоловіки усе сприймають очима, але, Ніку, від такого навіть я зашарівся,— сказав Гілпін.— А дещо навіть викликало нудоту, хоч я й не надто бридливий.
Він розклав кілька дисків, наче огидну колоду карт. У більшості назв ішлося про насильство: «Брутальний анальний секс», «Брутальний оральний секс», «Спаплюжені хвойди», «Злягання садистичних шльондр», «Групове ґвалтування повій», а ще серія під назвою «Завдай болю суці», випуски 1-18. На всіх були фото жінок, які корчаться від болю, доки хтиві оскалені чоловіки запихають у них різноманітні предмети.
Я відвернувся.
— Ой, а тепер і він присоромлений,— вишкірився Гілпін.
Але я не відповів, бо побачив, як Го садовлять до поліцейського авта.
Ми зустрілися в поліційному відділку аж за годину. Таннер порадив цього не робити, але я наполіг. Я звернувся до його бунтівного еґо мільйонера-ковбоя. Ми збиралися викласти копам усю правду. Прийшов час.
Я міг витерпіти їхні знущання з мене, але до сестри їм зась.
— Я погоджуюся на це, бо вважаю, що твій арешт неминучий, Ніку, хай як би ми поводилися,— зізнався він.— Якщо ми покажемо свою готовність до співпраці, то зможемо дізнатися трохи більше про справу, яку тобі шиють. Без тіла їм потрібне зізнання, тож вони спробують закидати тебе доказами. І це може дати нам достатньо, щоб вибудувати захист.
— І ми розкриємо їм усі карти, так? — уточнив я.— Видамо їм підказки, і маріонеток, і Емі.
Я панікував, не міг всидіти на місці. Уявляв, як копи просто зараз маринують мою сестру під голою лампочкою.
— Якщо ти дозволиш говорити мені,— сказав Таннер.— Якщо це я розповім їм про підставу, вони не зможуть використати це проти тебе в суді... якщо ми оберемо іншу модель захисту.
Мене турбувало, що мій адвокат вважав, що ніхто не повірить правді.
Гілпін зустрів нас на сходах до відділку, тримаючи в руці бляшанку з кока-колою: пізня вечеря. Коли він розвернувся, щоб провести нас усередину, то я побачив, що його сорочка на спині промокла від поту. Сонце вже давно сіло, але волога висіла в повітрі. Він помахав руками і сорочка затріпотіла, але знову прилипла до шкіри.
— Досі спекотно,— зауважив він.— А завтра температура підніметься навіть вище.
Боні чекала на нас у конференц-залі, де я сидів тієї першої ночі. Ночі зникнення Емі. Боні заплела своє тьмяне волосся у косичку і заколола на потилиці, вийшло досить своєрідно, а ще нафарбувалася помадою. Я замислився, чи не запланувала вона побачення. Таке собі опівнічне рандеву.
— У вас є діти? — висовуючи стілець, спитав її я.
Вона приголомшено підняла один палець.
— Одна дитина.
Вона не назвала ні імені, ні віку, ні статі. Боні була налаштована по-діловому. Вона хотіла дочекатися, поки ми здамося.
— Спочатку ви,— мовив Таннер.— Розповідайте, що маєте.
— Звісно,— сказала Боні.— Гаразд.
Вона без жодних прелюдій увімкнула записувальний пристрій.
— Ніку, ви стверджуєте, що ніколи не купували і не торкалися речей у повітці на ділянці вашої сестри.
— Саме так,— замість мене відповів Таннер.
— Ніку, ми знайшли відбитки ваших пальців майже на всіх речах у повітці.
— Це брехня! Я там
Таннер торкнувся моєї руки: мовляв, стули в біса свого рота.
— Ніку, ваші пальчики на порно, на ключках для гольфу, на коробках з годинниками і навіть на телевізорі.
І тут я зрозумів, як Емі тішилася, влаштовуючи це: мій глибокий приємний сон (який я так пропагував, вірячи, що як Емі трохи розслабиться, то теж вилікується від безсоння) обернувся проти мене. Я легко це уявив: Емі стоїть навколішках, я похропую, і моє дихання гріє їй щоки, а вона прикладає кінчики моїх пальців тут чи там, і це триває багато місяців. Вона могла навіть підсипати мені якусь наркоту. Пригадую, як вона подивилася на мене одного ранку, коли я прокинувся з гумовим від сну обличчям, і сказала: «Ти спиш як убитий. Чи як під кайфом».
— To ви хочете пояснити ці відбитки пальців? — запропонував Гілпін.
— Розкажіть нам решту,— наполягав Таннер.
Бонні поклала на столі між нами по-біблійному товстий зошит у шкіряній палітурці. Краї були обвуглені.
— Впізнаєте це?
Я, знизавши плечима, похитав головою.
— Це щоденник вашої дружини.
— Е-е-е... ні. Емі не вела щоденника.
— Взагалі-то, Ніку, вела. Десь сім років поспіль,— розповіла Боні.
— Гаразд.
Ось-ось станеться щось жахливе. Моя дружина знову застосувала свій інтелект.
Емі Елліот-Данн
Минуло десять днів
Ми веземо моє авто через увесь штат до сусіднього Іллінойсу, обравши особливо відразливий район якогось понурого річкового міста, і цілу годину все витираємо, а потім залишаємо машину з ключами у замку запалювання. Замикаємо коло суперечливостей: колишні господарі з Арканзасу були підозрілі; Емі з Озарку однозначно особа туманна, а тепер автівкою може трохи потішитися якийсь жебрак з Іллінойсу.
Потім ми повертаємося назад у Міссурі звивистими пагорбами, й нарешті між деревами зблискує озеро Ганнафан. Оскільки Дезі має родичів у Сент-Луїсі, то йому приємно думати, що ця територія давня, освоєна разом зі Східним Узбережжям, але він помиляється. Озеро Ганнафан отримало свою назву не завдяки державотворцю дев'ятнадцятого сторіччя чи героя Громадянської війни. Це приватне озеро, викопане у 2002 році нафтовиком на ім'я Майк Ганнафан, який ночами утилізував токсичні відходи. Розбурхана громада мізкує над новою назвою для озера. Я певна, що під час обговорення виринало і прізвище Коллінгз.
Незважаючи на добре сплановану поїздку на озеро (де можуть веслувати лише обрані, але жодних моторних човнів) і величезний елегантний будинок Дезі (швейцарське шато, але американського масштабу), я залишилася нескореною. В цьому й полягала одвічна проблема Дезі. Не важливо, чи з Міссурі ти, чи з будь-якого іншого місця, але не намагайся вдавати, що озеро Коллігз — це озеро Комо.
Він спирається на свій «ягуар» і спрямовує погляд на будинок, тож і я мушу зупинитися й помилуватися.
— Ми скопіювали його з одного чарівного невеличкого шале на Брієнцькому озері, де якось зупинялися з матусею,— розповідає Дезі.— Бракує тільки гірського хребта.
«Справді варто додати»,— думаю я і, беручи його за руку, кажу:
— Покажи мені інтер'єр. Усередині, мабуть, неймовірно.
Він проводить для мене дармову екскурсію і сам сміється зі слова «дармова». Окрема кухня уся з граніту й хрому, вітальня (з окремим каміном для нього і неї) перетікає у веранду (яку селюки з Середнього Заходу називають палубою) з краєвидом на ліс і озеро. У підвалі розташувалася кімната розваг зі столом для більярду, мішенню для дротиків, стереоколонками, домашнім баром і власною верандою (яку селюки з Середнього Заходу називають ще однією палубою). Біля гральної кімнати — сауна, а біля неї — винний погріб. Нагорі є п'ять спалень, другу найбільшу Дезі виділяє мені.
— Я наказав її перефарбувати,— хизується він.— Пам'ятаю, що ти полюбляєш колір припорошеної троянди.
Мені давно вже не до вподоби припорошена троянда; це було ще у старших класах.
— Ти такий милий, Дезі, спасибі,— якомога щиросердніше вичавлюю я. Мені завжди було важко дякувати. Часто я взагалі про це забуваю. Люди роблять те, що мусять, а потім очікують від тебе вдячності. Вони як торгівці морозивом, які виставляють чашки для отримання чайових.
Але Дезі сприймає подяку, наче кіт ласку: його спина практично вигинається від задоволення. Гарна реакція.
Я розкладаю свої речі у новій кімнаті, намагаючись дати йому знати, що хочу усамітнитися. Маю подивитися, як люди реагують на зізнання Енді й чи арештували вже Ніка, але, здається, мені ще довго доведеться дякувати. Дезі подбав про те, щоб я була йому довіку винна. Він усміхається, немов підготував мені особливий сюрприз, і, хапаючи мене за руку («Хочу показати тобі ще щось»), тягне вниз («Дуже сподіваюся, що тобі сподобається») і заводить у коридор біля кухні («Я добряче потрудився, але воно того варте»).
— Дуже сподіваюся, що тобі сподобається,— знову каже він і відчиняє двері.