Гиллиан Флинн – Загублена (страница 76)

Це скляна кімната: оранжерея. Всередині ростуть тюльпани, сотні тюльпанів усіх можливих кольорів. Тюльпани квітнуть посеред липня, і все це у будинку біля озера Дезі. У своїй дуже особливій кімнаті для дуже особливої дівчини.

— Знаю, що тюльпани — це твої улюблені квіти, але їх сезон такий короткий,— каже Дезі.— Тож я влаштував усе це для тебе. Вони цвістимуть цілий рік.

Він обіймає мене за талію і підводить ближче до квітів, щоб краще було милуватися.

— Тюльпани щодня,— вичавлюю я і намагаюся просльозитися. Тюльпани були моїми улюбленими квітами у школі, їх любили всі — така собі гербера пізніх вісімдесятих. Тепер я люблю орхідеї, а вони фактично протилежні тюльпанам.

— Чи додумався б Нік до такого подарунка для тебе? — дихає мені у вухо Дезі, а тим часом тюльпани гойдаються під краплями, що падають з автоматичного розпилювача води вгорі.

— Нік навіть ні разу не пригадав, що я любила тюльпани,— відповідаю я. Це правдива відповідь.

Це дуже, дуже милий жест. Моя власна оранжерея, наче у казці. Але я, навпаки, починаю нервувати: я подзвонила Дезі лише добу тому, а ці тюльпани посадили не зараз, і спальня не пахне свіжою фарбою. Це наштовхує на роздуми: піднесення у його минулорічних листах, їхній романтичний тон... скільки часу він хотів привезти мене сюди? І як довго, на його думку, я залишатимуся тут? Досить довго, щоб насолоджуватися цвітінням тюльпанів цілий рік.

— Господи, Дезі,— реагую я.— Це наче казка.

— Твоя казка,— запевняє він.— Хочу, щоб ти побачила, яким може бути життя.

У казках завжди присутнє золото, тож я чекаю, поки він вручить мені пачку грошей, тоненьку кредитку абощо. Наш тур знову проходить по всьому будинку, щоб я могла поохати й поахати на деталі, яких не помітила минулого разу, а потім ми повертаємося до спальні. Цієї атласно-шовкової, рожево-плюшевої дівчачої кімнати, наповненої зефіром і цукровою ватою.

— Дезі, а можеш дати мені трішки грошей? — нервово белькочу я.

Він реально вдає подив.

— Ну, тобі ж більше не потрібні гроші, правда ж? — каже він.— Більше не треба сплачувати ренту; в будинку завжди буде повно харчів. Я можу привозити тобі новий одяг. Хоча й у речах з риболовецької крамниці ти супер.

— Просто трішки готівки дозволить мені почуватися комфортніше. Ну, про всяк випадок. Якщо раптом доведеться швидко звідси поїхати.

Він відкриває гаманець і дістає дві двадцятки. Ніжно затискає мені у долоню.

— Тримай,— поблажливо каже Дезі.

Я переживаю, чи не зробила величезної помилки.

Нік Данн

Минуло десять днів

Даремно я почувався так самовпевнено. Хай що в біса в тому щоденнику, він мене знищить. Вже бачу обкладинку детективу, заснованого на справжніх подіях, на якій — наше чорно-біле фото з дня весілля на кривавому тлі й підпис: «Включає додаткові матеріали, серед яких шістнадцять сторінок ще не опублікованих світлин і справжні виписки зі щоденника Емі Данн — голос із могили». Часом, знаходячи такі книжечки у нас вдома, я думав, що це миле дивацтво Емі — таке собі соромітне задоволення. Гадав, може, вона так розслабляється, дозволяючи собі трохи легкого пляжного читання.

Ні. Вона просто вивчала методи.

Гілпін обернув стілець спинкою вперед, осідлав його й нахилився до мене, схрестивши руки, як кіношний коп. Була майже північ; здавалося, наче ще пізніше.

— Розкажіть нам про хворобу вашої дружини протягом цих останніх місяців,— почав він.

— Хворобу? Емі ніколи не хворіла. Максимум — застуда раз на рік.

Боні взяла щоденник і розгорнула позначену сторінку.

— Минулого місяця ви зробили напої для себе й для Емі, ви сиділи на веранді. Вона пише, що напої були надзвичайно солодкі й описує щось на кшталт алергічної реакції: «Моє серце виривалося з грудей, язик набряк і прилип до піднебіння. Ноги підкошувалися, доки Нік вів мене нагору».

Вона пальцем позначила місце, з якого читала у щоденнику, й підвела очі, щоб переконатися, чи уважно я слухаю.

— А ось вона прокинулася наступного ранку: «Голова болить, у шлунок наче налили олії, але що дивніше — нігті в мене блакитні, а поглянувши у дзеркало, я побачила цей самий колір на губах. Аж два дні я не могла пісяти. Почувалася страшенно слабкою».

— Ніку, це почерк вашої дружини?

Боні нахилила зошит до мене: там було темне чорнило й почерк Емі — зазубрений, немов кардіограма.

— Так, думаю, так.

— Наш експерт з вами згоден.

Боні промовила це з якоюсь гордістю, і я усвідомив: детективи вперше залучили зовнішнього експерта. Це вимагало співпраці з професіоналами в екзотичних сферах, як, наприклад, почеркознавчі.

— А знаєте, що ще ми дізналися, Ніку, коли показали цей запис медексперту?

— Отруєння,— випалив я. Таннер насупив на мене брови: мовляв, не сіпайся.

Боні на мить затнулася — не очікувала, що я можу повідомити таку інформацію.

— Так, Ніку, дякую: отруєння антифризом,— сказала вона.— Як у посібнику. Їй пощастило, що вона вижила.

— Яке там вижила — цього ніколи не було,— мовив я.— Ви ж самі сказали, що тут усе, як у посібнику. Це вигадка, основана на інформації з інтернету.

Боні поморщилася, але не купилася.

— Щоденник виставляє вас у дуже негативному світлі, Ніку,— погладжуючи свою косу, провадила вона,— Насильство: ви постійно її штурхали. Стрес: ви досить швидко починали злитися. Ваші сексуальні стосунки більше нагадували зґвалтування. Наприкінці вона почала вас по-справжньому боятися. Це навіть читати боляче. Той пістолет, який нас цікавив... вона пише, що хотіла придбати його, боячись вас. Ось її останній запис: «Цей чоловік може мене вбити. Цей чоловік може мене вбити»,— це її власні слова.

У мене пересохло у горлі. Почало нудити. Ожив страх, але здебільшого лють. Бісова сука, бісова сука, лярва, лярва, лярва.

— Який кмітливий і вигідний запис для фіналу,— не втримавсь я. Таннер притримав мене рукою, щоб утихомирити.

— У вас такий вигляд, наче ви знову хочете її вбити — просто зараз,— зауважила Боні.

— Ніку, ви нам лише брехали,— нагадав Гілпін.— Кажете, що були того ранку на пляжі. Усі, з ким ми спілкувалися, стверджують, що ви ненавидите пляж. Кажете, що гадки не маєте про всі ці покупки зі спустошених кредиток. А тепер ми знайшли повітку, набиту цими самими речами, і ваші відбитки там повсюди. Ми дізналися про дружину, яка пережила отруєння антифризом за кілька тижнів до зникнення. Ну ж бо.

Він зробив ефектну паузу.

— Ще щось корисне є? — запитав Таннер.

— Ми можемо довести вашу поїздку до Ганнібала, де за кілька днів після цього знайшли сумку Емі,— сказала Боні.— Ми маємо сусідку, яка чула вашу сварку напередодні зникнення. Небажана для вас вагітність. Бар, відчинений на позичені у дружини гроші, які повернуться до неї у разі розлучення. Ну і, звісно, звісно ж: таємна дівчина упродовж року.

— Ніку, ми зможемо допомогти вам лише зараз,— мовив Гілпін.— Після арешту вже не вийде.

— Де ви знайшли щоденник? У будинку Нікового батька? — поцікавився Таннер.

— Так,— підтвердила Боні.

Таннер кивнув мені: мовляв, ось що там було і що ми не знайшли.

— Дозвольте вгадати: анонімний дзвінок.

Жоден з них нічого не сказав.

— А можна запитати, де саме в будинку ви його знайшли? — запитав я.

— У печі. Знаю, що ви думали, наче зошит згорів. Папір почав горіти, але вогонь був занадто слабкий і тому згас. Згоріли лише зовнішні краї,— повідомив Гілпін.

Піч — ще один жарт Емі, зрозумілий лише нам з нею! Вона завжди дивувалася, наскільки я не розуміюся на цілком чоловічих речах. Під час наших пошуків я глянув на стару батькову піч з усіма тими трубками, дротами і краниками — й позадкував звідтіля, налякавшись.

— Це не була випадковість. Ви мали його знайти,— сказав я.

Боні посміхнулася лівим краєчком вуст. Вона відкинулася назад і чекала, розслаблена, наче зірка з реклами чаю з льодом. Я злісно кивнув Таннеру: мовляв, починай.

— Емі Елліот-Данн — жива, і вона підставляє Ніка,— сказав він. Я сплів пальці й випростався, намагаючись здаватися переконливим. Боні витріщалася на мене. Мені бракувало люльки й окулярів, які можна було швидко й ефектно зняти, а ще купи енциклопедій під рукою. Аж у голові паморочилося. Не смійся.

— Повторіть це ще раз,— нахмурилася Боні.

— Емі жива і здорова, й вона підставляє Ніка,— повторив мій довірений.

Детективи перезирнулися, нахилившись над столом: «Можеш таке уявити?»

— Навіщо їй таке робити? — потираючи очі, запитав Гілпін.

— Бо вона його ненавидить. Це очевидно. Він був гівняним чоловіком.

Боні опустила очі, видихнувши повітря через рот.

— У цьому я точно з вами згодна.