Гиллиан Флинн – Загублена (страница 77)

— Ой, та на Бога,— водночас мовив Гілпін.

— То вона божевільна, Ніку? — нахилилася ближче Боні.— Бо те, кажете, просто божевілля якесь. Чуєте мене? Щоб усе це організувати, потрібно місяців шість, а може, й рік. Вона мала ненавидіти вас, бажати заподіяти вам шкоду — величезну, серйозну, жахливу шкоду, та ще й цілий рік. Ви хоч уявляєте, як важко підтримувати у собі таку лють і так довго?

«Вона могла. Емі на таке здатна».

— А чому просто не подати на розлучення? — гаркнула Боні.

— Це б не задовольнило її... жагу справедливості,— відповів я. Таннер знову на мене зиркнув.

— Господи Ісусе, Ніку, вас це не виснажує? — поцікавився Гілпін.— Ми маємо записані слова вашої дружини: «Думаю, він може мене вбити».

Хтось, мабуть, порадив їм використовувати ім'я підозрюваного якнайчастіше. Це може його розслабити. Той самий трюк, що й у торгівлі.

— Ніку, ви нещодавно навідувалися до батькового будинку? — запитала Боні.— Може, п'ятого липня?

Дідько. То от чому Емі змінила код сигналізації. Я боровся з новою хвилею відрази до самого себе, бо власна дружина переграла мене двічі. Вона не лише схилила мене до думки, що й досі кохає, але й насправді змусила підставитися. Погана, погана дівчинка. Я мало не розреготався. Господи Боже, я її ненавидів, але важко не віддати цій суці належне.

Тут до справи взявся Таннер.

— Емі використала свої підказки, щоб примусити мого клієнта їздити у різноманітні місця, де вона залишила докази: у Ганнібал, у будинок його батька. Таким чином він саме себе обвинуватив. Ми маємо ці підказки при собі. Як жест доброї волі.

Він дістав підказки й любовні листи, розклав їх перед копами, наче колоду карт. Я обливався потом, поки вони їх читали, підсвідомо наказуючи їм підвести очі й запевнити мене, що все прояснилося.

— Гаразд. Ви стверджуєте, що Емі відчувала таку сильну ненависть, яка змусила її підставити власного чоловіка, щоб його звинуватили у її вбивстві? — уточнила Боні. Вона говорила тихим розміреним голосом розчарованої матері.

Я глянув на неї порожніми очима.

— Ніщо не вказує на розлючену жінку, Ніку,— сказала вона.

— Вона просто зі шкіри пнеться, щоб вибачитися перед вами, пропонує почати все спочатку, показує, як сильно кохає вас: «Ти теплий — ти моє сонце. Ти неймовірний, ти дотепний».

— Та заради усього святого!

— І знову, Ніку, надзвичайно дивна реакція невинної людини,— зауважила Боні.— Ми тут читаємо милі слова, може, останнє звернення вашої дружини, а її чоловік просто біситься. Я й досі пам'ятаю той перший вечір: Емі зникла, ви з'являєтеся тут, ми залишаємо вас у цій самій кімнаті на сорок п'ять хвилин, а єдина ваша емоція — це нудьга. Ми спостерігали за вами за допомогою камер. Ви мало не заснули.

— Це не має стосунку до...— почав Таннер.

— Я намагався залишатися спокійним.

— Ви видавалися дуже, дуже спокійним,— підтвердила Боні.— Увесь цей час ви поводилися... невідповідно. Були неемоційні, легковажні.

— Бо такий є, хіба ви не бачите? Я байдужий. До певної межі. Емі це знає... Вона постійно скаржилася на цю мою рису. Що я недостатньо співчутливий, що замикаюся в собі, що не здатен дати раду зі складними емоціями, як-то сум і почуття провини. Вона знала, що я здаватимуся надзвичайно підозрілим. Дідько його забирай! Поспілкуйтеся з Гіларі Генді, добре? З Томмі О'Гарою. Я з ними вже розмовляв! Вони підтвердять її справжню сутність.

— Ми з ними розмовляли,— повідомив Гілпін.

— І?

— Гіларі Генді після школи двічі намагалася вкоротити собі віку. Томмі О'Гара вже двічі лікувався від алкозалежності.

— Мабуть, через Емі.

— Чи тому, що вони дуже неврівноважені й замучені докорами сумління,— припустила Боні.— Тож повернімося до полювання на скарби.

Гілпін перечитав Підказку №2 навмисно монотонним тоном.

Ти привіз мене сюди, щоб розповісти свій сюжет: Хлопчачі пригоди, пошарпані джинси й кашкет, До біса всіх інших, усі вони забулися й загубилися. Поцілуймося крадькома... вдаймо, наче ми щойно стрілися.

— Ви твердите, що це було написано для заманювання до Ганнібала? — перепитала Боні.

Я кивнув.

— Тут ніде не згадується Ганнібал,— зауважила вона.— Навіть натяку немає.

— Кашкет — це наш старий жарт про...

— О, старий жарт,— сказав Гілпін.

— А як щодо наступної підказки — маленької брунатної хатки? — поцікавилася Боні.

— Це будинок мого батька,— пояснив я.

Обличчя Боні знову посуворішало.

— Ніку, будинок вашого батька блакитний.

Вона обернулася до Таннера, закотивши очі: мовляв, і це ваш захист?

— А мені здається, що ви просто вигадуєте «старі жарти» у цих підказках,— вирішила Боні.— Ну, бо це ж дуже зручно: ми дізналися, що ви були в Ганнібалі, аж тут одна підказка таємно вказує на Ганнібал.

— А от останній подарунок,— не здавався Таннер, витягуючи на стіл коробку,— це не надто тонкий натяк. Ляльки Панч і Джуді. Я певен, ви знаєте, що Панч убиває Джуді та її дитину. Це знайшов мій клієнт. Ми хотіли впевнитися, що ви побачите всі докази.

Боні підтягнула коробку ближче, натягнула латексні рукавички і підняла маріонеток.

— Важкі,— мовила вона,— міцні.

Детектив роздивилася мереживо на сукні жінки, чоловічий костюм. Підняла чоловіка, оглянула товстий дерев'яний держак із жолобками для пальців.

Завмерла, суплячись і тримаючи лялькового чоловіка. Потім перевернула жінку догори дриґом, щоб задерлася спідниця.

— На цій немає держака,— вона повернула ляльку до мене.— А тут був держак?

— Звідки я маю знати?

— Прямокутний шматок дерева, товстий і важкий, з вирізьбленими жолобками для справді доброї хватки? — рявкнула вона.— Держак, збіса схожий на битку?

Вона витріщалася на мене, і було видно, що думає ця жінка: «Ти — гравець. Ти — соціопат. Ти — вбивця».

Емі Елліот-Данн

Минуло одинадцять днів

Сьогодні виходить розпіарене інтерв'ю Ніка з Шерон Шайбер. Я збиралася дивитись його з пляшкою доброго вина і після гарячої ванни, а ще записати, щоб потім занотувати його брехні. Хочу занотувати кожне перебільшення, напівправду, вигадку, хитрість, щоб потім підживлювати цим свою лють. Вона трохи притихла після інтерв'ю для блогу, однюсінького п'яного випадкового інтерв'ю! Я не можу такого допустити. Не збираюся розкисати. Я не ганчірка. Але все-таки хочу почути його думки про Енді тепер, коли вона зламалася. Послухати його версію.

Хочеться подивитися на самоті, але Дезі цілий день вештається біля мене, бігає за мною, хай куди я йду,— наче раптової чорної хмари, його неможливо уникнути. Я не можу наказати йому піти, бо це не мій будинок. Я вже намагалася — і не допомогло. Дезі то хоче перевірити труби в підвалі, то хоче зазирнути до холодильника, щоб побачити, які потрібно докупити харчі.

«Це не закінчиться,— думаю я.— Саме таким буде моє життя. Він з'являтиметься, коли захоче, і залишатиметься, скільки заманеться. Він волочитиметься за мною, галдикаючи, а потім сяде і запросить мене приєднатися. Відкоркує вино — і раптом ми вже разом вечеряємо, а я не можу нічого вдіяти».

— Я надзвичайно виснажена,— кажу я.

— Потіш ще хоч трішки свого благодійника,— відповідає Дезі та проводить пальцем по стрілці на штанах.

Він знає про сьогоднішнє Нікове інтерв'ю, тож іде й повертається з усіма моїми улюбленими смаколиками: сиром «Манчего», шоколадними трюфелями, пляшкою холодного вина «Сансере», і, скривившись, навіть дістає пачку чипсів зі смаком чилі й сиру. Я підсіла на них, поки була Емі з Озарку. Ми дійшли мовчазної згоди не розмовляти про дитину, бо обоє знаємо, як часто трапляються у моїй родині викидні та як жахливо буде про це говорити.

— Мені цікаво почути, як захищається ця свиня,— каже він. Дезі не вживає слів «гівнюк» чи «засранець». Він каже «свиня», та це звучить навіть отруйніше.

За годину ми закінчуємо легеньку вечерю, приготовану Дезі, і починаємо пити куплене ним вино. Він дає мені шматочок сиру і ділить навпіл один трюфель. Виділяє рівно десять чипсин, а потім ховає пачку. Йому, бач, не до вподоби запах: каже, що дуже смердить, але йому насправді не подобається моя вага. Тепер ми сидимо на софі, вкрившись м'якою ковдрою, бо Дезі врубав кондиціонер, щоб досягнути осінньої температури в липні. Гадаю, він зробив це, щоб розпалити камін і загнати мене грітися під ковдру. Мабуть, він уявляє нас у жовтні. Навіть приніс особливий подарунок: водолазку вересово-фіолетового кольору, і я помічаю, що ця річ пасує до ковдри й до темно-зеленого светра самого Дезі.

— А знаєш, багато віків недолугі чоловіки знущалися з сильних жінок, які загрожували їхній мужності,— розповідає Дезі.— Вони мають слабкі нерви, їм потрібен контроль над жінкою...

А я думаю про інший тип контролю. Я думаю про контроль під личиною піклування: «Ось тобі светрик від холоду, моя солоденька, а тепер одягни його, щоб відповідати моєму смаку».

Нік принаймні цього не робив — він дозволяв мені все.

Я лише хочу, щоб Дезі не сіпався й мовчав. Він метушливий і нервовий, наче його суперник сидить з нами в кімнаті.