Гиллиан Флинн – Загублена (страница 79)
— Без тіла висунення звинувачення — надзвичайно складна штука. Тому вони зараз розставляють усі крапки над «і». Завершуй свої справи, бо коли тебе заарештують, ми будемо дуже заклопотані.
За вікном чувся гул телевізійників — чоловіки віталися одне з одним, як могли б вітатися працівники фабрики, прямуючи на роботу. Камери клацають, наче розтривожена сарана, і знімають фасад будинку Го. Хтось розповів про моє «чоловіче лігво» на сестриній ділянці та про мій неминучий арешт. Ніхто з нас навіть не намагався підходити до фіранок.
Го зайшла до кімнати у фланелевих боксерках і шкільній футболці гурту «Butthole Surfers». Під рукою тримала ноутбук.
— Тебе знову всі ненавидять,— повідомила вона.
— Мінливі засранці.
— Вчора ввечері хтось оприлюднив інформацію про повітку, про сумочку Емі та про щоденник. Тепер тут лише й чути: «Нік — брехун, Нік — убивця, Нік — брехливий убивця». Шерон Шайбер заявила, що «надзвичайно шокована й розчарована» розслідуванням цієї справи. О, і всі знають про порно, ну, про «Вбий сучок».
— «Завдай болю суці».
— Ой, пробач,— сказала вона.— «Завдай болю суці». Тож Нік — Брехливий-Вбивця-тире-Сексуальний-Садист. Еллен Еббот просто ошаліє. Вона шалено проти порно.
— Аякже,— пирхнув я.— Певен, що Емі добре про це знає.
— Ніку,— мовила сестра, намагаючись привести мене до тями.— Це дуже погано.
— Го, пам'ятай: байдуже, що думають люди,— наполягав я.— Важливими є думки Емі. Та чи пом'якшала до мене
— Ніку, ти справді вважаєш, що вона може отак швидко перейти від ненависті до кохання?
Це, можна сказати, була п'ята річниця з початку наших розмов на цю тему.
— Го, я справді так думаю. Емі ніколи не мала детектора брехні. Якщо кажеш, що вона вродлива, то це сприймається як факт. Якщо кажеш, що вона суперова, то це не лестощі, це сприймається як належне. Тож так: гадаю, вона може справді вірити, що тільки-но я усвідомлю свої помилки, як, звісно ж, знову закохаюся в неї. Бо чому ж, на Бога, я на таке не здатний?
— А якщо вона раптом віднайшла в собі той детектор брехні?
— Ти знаєш Емі, вона жадає перемоги. Її набагато менше хвилює факт зради, ніж те, що я віддав перевагу комусь іншому. Вона захоче мене повернути лише заради перемоги. Хіба ти не згодна? Уяви сцену, як я благаю її повернутися, щоб належно поклонятися,— такому зможе вона опиратися? Ти так не думаєш?
— Гадаю, це непогана ідея,— сказала Го таким тоном, наче побажала удачі перед оголошенням лотереї.
— Агов, якщо маєш кращі варіанти, то прошу.
Тепер ми почали отак відриватися одне на одному. Раніше такого ніколи не бувало. Після повітки поліція почала ламати Го, як і передбачав Таннер: «Чи вона знала? Чи вона допомагала?»
Я очікував, що того вечора вона повернеться додому, лаючись і лютуючи, але натомість отримав ніякову посмішку: сестра прослизнула повз мене до своєї кімнати у будинку, який уже двічі був заставлений, щоб покрити завдаток Таннера.
Я поставив свою сестру в фінансову та юридичну небезпеку через власні жахливі рішення. Уся ця ситуація змусила Го почуватися ображеною, а мене — осоромленим. Це стало смертельною комбінацією для двох людей, які замкнені разом на невеликій житловій площі.
Я спробував поговорити про щось інше.
— Я думав, чи не варто зателефонувати Енді тепер, коли...
— Ну звісно, це просто геніально, Ніку. А потім вона може повернутися до Еллен Еббот...
— Вона не була на ток-шоу. Вона давала прес-конференцію, яку вела Еллен Еббот. Вона не лиха, Го.
— Вона влаштувала ту прес-конференцію, бо розлютилася на тебе. Я навіть жалію, що ти не продовжив її трахати.
— Круто.
— А що ти взагалі можеш їй сказати?
— Мені шкода.
— Тобі точно в біса шкода,— промимрила вона.
— Я просто... страшенно жалкую, що все так закінчилося.
— Під час останньої вашої зустрічі Енді тебе
Ми вже почали набридати одне одному. Я ніколи не думав, що таке може статися. Це було не через стрес, не через небезпеку, яку я приніс на поріг до Го. Це все ті десять секунд тиждень тому, коли я відчинив двері повітки, очікуючи, що сестра, як завжди, прочитає мої думки, а натомість Го вирішила, що я вбив свою дружину. Я не міг цього забути, і вона також. Час до часу я помічав, як вона поглядає на мене з тією прохолодою, з якою сестра колись дивилася на нашого батька: ще один сраний чоловік займає простір. Я певен, що сам інколи дивився на неї тим жалюгідним батьковим поглядом: ще одна дрібна баба мене зневажає.
Я видихнув, підвівся і стис її руку, а Го відвернулася.
— Гадаю, варто мені поїхати додому,— сказав я, і одразу стало якось млосно.— Більше не витримую. Очікування арешту — це просто нестерпно.
Не встигла вона зреагувати, як я схопив ключі й відчинив двері, за якими почали клацати камери, а з юрби вибухнули вигуки, і це було навіть гірше, ніж я боявся: «Агов, Ніку, це ви вбили свою дружину? Агов, Марго, це ви допомогли братові сховати докази?»
— Довбані мішки з лайном,— сплюнула Го. Вона стала біля мене на знак солідарності у своїй футболці гурту «Butthole Surfers» і боксерках. У кількох протестувальників були плакати. Жінка з меліруваним білявим волоссям і в сонячних окулярах почала розмахувати плакатом: «Ніку, де ЕМІ?»
Крики ставали гучнішими, божевільнішими, зачіпали мою сестру: «Марго, ваш брат убив свою дружину? Марго, Нік убив свою дружину й дитину? Марго, вас теж підозрюють? То Нік убив свою дружину? Нік убив свою дитину?»
Я стояв, намагаючись триматися, відмовляючись повертатися назад у будинок. Раптом Го присіла позаду мене і почала відкручувати водопровідний кран біля сходів. Вона увімкнула шланг на повну котушку — це був міцний постійний струмінь, а далі сестричка почала поливати усіх тих операторів, протестувальників, гарненьких журналісток у їхніх випрасуваних костюмчиках, наче диких звірів.
Вона мене прикривала. Я кинувся до авта і надавив на газ, залишаючи їх мокрими на газоні перед будинком, а Го аж заходилася від сміху.
Мені знадобилося десять хвилин, щоб з під'їзної доріжки заїхати в гараж: надзвичайно повільно я розтинав озлоблений людський океан. Перед будинком стояло принаймні двадцятеро протестувальників — на додаток до телевізійників. Серед них була моя сусідка — Джен Теверер. Ми з нею перетнулися поглядами, і вона обернула до мене свій плакат: «ДЕ ЕМІ, НІКУ?»
Нарешті я опинився всередині, й гаражні двері опустилися до кінця. Я сидів посеред спекотного бетонного простору і просто дихав.
Тепер усе здавалося в'язницею: двері зачиняються і відчиняються, відчиняються і зачиняються, а я ніколи не почуваюся у безпеці.
Решта дня минула в мріях про способи вбивства Емі. Я міг думати лише про це: вигадати спосіб покінчити з нею. Наприклад, розтрощити кмітливу голівку Емі. Все-таки потрібно віддати їй належне: може, ці кілька років я дрімав, але зараз однозначно прокинувсь. Я знову мав купу енергії, як було на початку нашого шлюбу.
Хотілося чимось займатися, щось робити, але нічого не можна було вдіяти. До ночі всі телевізійники вже роз'їхалися, та я все одно не міг ризикувати й виходити з будинку. А так хотілося вийти на прогулянку! Я вирішив походити будинком. Нерви були на межі.
Енді мене розтоптала, Мерібет стала ворогом, Го втратила критичний відсоток довіри до мене. Боні мене підловила. Емі мене знищила. Я налив собі випити. Трохи хильнув, міцно стиснув склянку і жбурнув її в стіну, дивлячись, як скло вибухає феєрверком, слухаючи гучний брязкіт, нюхаючи випари бурбону. Лють ожила у всіх п'ятьох чуттях: «От кляті суки».
Усе своє життя я намагався бути добрим хлопцем, який любить і поважає жінок, хлопцем без заскоків. І ось тобі маєш — думаю огидні речі про власну сестру, про тещу, про коханку. Я уявляв, як трощу череп своєї дружини.
У двері постукали — гучне люте бах-бах-бах, що аж розколотило мій переповнений кошмарами мозок.
Я розчахнув двері, на лють відповідаючи люттю.
Це був батько, який стояв на порозі, наче жахливий привид, викликаний моєю ненавистю. Він важко дихав і обливався потом. Рукави на його сорочці були розірвані, а волосся скуйовджене, але очі, як зазвичай, зберігали свою темну настороженість, від чого він здавався лихим, але нормальним.
— Вона тут? — гаркнув він.
— Хто, тату, кого ти шукаєш?
— Ти знаєш хто.
Він проштовхнувся повз мене й помарширував у вітальню, залишаючи по собі болото на підлозі, бурмочучи «сука-сука-сука». Від нього віяло м'ятою. Справжньою м'ятою, не есенцією, і я побачив зелені плями на його штанах, наче він лазив у чиємусь саду.
— Мала сучка, мала сучка, мала сучка,— все не вгавав він. Через їдальню пройшов на кухню, а дорогою вмикав усе світло. По стіні пробіг тарган.
Я йшов за батьком, намагаючись його заспокоїти.
— Тату, тату, присядь. Тату, хочеш склянку води? Тату...
Він потупотів нагору, залишаючи по собі кавалки багна.
Мої руки стислися в кулаки. Ну звісно, цей виродок з'явиться тут і зіпсує все тільки ще гірше.
— Тату! А бодай його, тату! Тут немає нікого, крім мене. Тут лише я.
Він оглянув гостьову кімнату, а потім повернувся назад у вітальню, ігноруючи мене.
— Тату!