Гиллиан Флинн – Загублена (страница 80)
Я не хотів його торкатися. Я боявся його бити. Я боявся, що заплачу.
Коли він спробував піднятися до спальні, я перегородив дорогу. Я поставив одну руку на стіну, а другу поклав на перила — людська барикада.
— Тату, глянь на мене!
— Перекажи цій малій огидній суці,— розлючено виплюнув він,— що це не кінець. Вона не краща за мене, перекажи їй. Вона не настільки й добра. Вона не може отримати право
Присягаюся, що на мить у мене аж побіліло перед очима,— це була мить цілковитої чіткості. Я взагалі-то не такий: не ненавиджу і не боюся усіх жінок. Я — жінконенависник тільки щодо однієї жінки. А якщо зневажаю лише Емі, то зосереджую всю свою лють, і гнів, і отруту на єдиній жінці, яка на це заслуговує, тож це не перетворює мене на батька. Це — ознака здорового глузду.
— Мала сучка, мала сучка, мала сучка.
Я ще ніколи не відчував такої ненависті до батька, а все через те, що мені самому хотілося кричати ці слова.
— Клята сука, клята сука.
Я міцно схопив його за руку і запхав у авто, грюкнув дверцятами. Він повторював своє заклинання аж до «Комфорт-Гіллу». Я під'їхав до в'їзду для швидкої допомоги, а там вийшов з машини, рвонув дверцята з боку пасажира, виволік батька за руку і завів його лише за поріг.
Потім я розвернувся й попрямував додому.
Але я міг лише благати. Моя клята дружинонька залишила мене
Емі Елліот-Данн
Минуло двадцять шість днів
Знову приперся Дезі. Тепер він з'являється майже щодня, манірно совається будинком, потім стає у кухні, і призахідне сонце освітлює його профіль, щоб я милувалася. Відтак веде мене за руку в оранжерею з тюльпанами, щоб я могла знову йому подякувати. Нагадує про всю ту безпеку й любов, якою тепер мене оточує.
Він каже, що я в безпеці й оточена любов'ю, при цьому не дозволяючи мені виходити, що якраз і не дає мені почуватися в безпеці й оточеною любов'ю. Він не залишив мені ключів від авта. Не маю я і ключів від будинку і коду від воріт. Я насправді перетворилася на в'язня. Ворота п'ятнадцять футів заввишки, і в будинку немає жодної драбини (я перевіряла). Ну, мабуть, можна підволокти до стіни якісь меблі та скласти їх на купу, вилізти отак нагору, зістрибнути з того боку і пошкутильгати чи поповзти геть, але не в цьому суть. А суть у тому, що я — його люба гостя, а гості можуть йти, коли заманеться. Я вже намагалася поговорити про це кілька днів тому.
— А якщо мені потрібно буде поїхати? Негайно?
— Може, мені варто оселитися тут,— натомість задумливо каже він.— Тоді я зможу бути тут повсякчас і оберігатиму тебе. Ми могли б жити разом.
— А якщо твоя мати почне щось підозрювати, з'явиться тут і дізнається про мене? Це буде жахливо.
Його матір. Я — труп, якщо його матінка сюди приїде, бо вона одразу ж про це заявить. Вона просто терпіти мене не може, і все через один випадок у старших класах. Минуло так багато часу, а вона й досі лютує. Я роздерла власне обличчя та сказала Дезі, що вона на мене напала (вона з її власницьким інстинктом була така ревнива, що це цілком могло відбутися). Вони не розмовляли цілий місяць. Але, ясно, потім помирилися.
— Джеклін не знає коду,— пояснює він.— Це
Але ж я не на самоті — ну, не зовсім. У нас за ці два тижні вималювалася своєрідна рутина. Це режим, нав'язаний Дезі — моїм доглянутим тюремником, моїм зіпсованим кавалером. Дезі з'являється якраз перед обідом, завжди пахне делікатесним ланчем, який він з'їв разом із Джеклін у якомусь першокласному ресторані. В такому ресторані, куди б могли піти ми з ним, якби оселилися у Греції. (Це ще одне постійне нагадування: ми можемо поїхати у Грецію. Він чомусь вірить, що мене в житті не впізнають у якомусь невеличкому риболовецькому грецькому селі, куди він безліч разів їздив улітку. Дезі уявляє, як ми там п'ємо вино, ліниво кохаємося під час заходу сонця, набиваємо шлунки восьминогами). Заходячи, він відгонить тим обідом. Мабуть, втирає гусячу печінку за вухами (його мати теж завжди пахла якимсь трохи вагінальним ароматом,— їжа і секс, запах Коллінгзів, не така вже й погана стратегія).
Він заходить, і в мене аж слинки течуть. Цей запах! Дезі приносить щось смачненьке, але не таке смачне, як було у нього на обід: Дезі трохи морить мене голодом, бо завжди надавав перевагу худорлявим жінкам. Тож приносить гарненький карамболь, гостренькі артишоки і твердого краба — усе, що вимагає тривалого приготування, але в результаті не надто насичує. Я майже досягла своєї нормальної ваги, та ще й волосся відростає. Я користуюся пов'язкою на голову, яку він мені приніс, а ще знову стала білявкою завдяки фарбі, яку теж подарував мій тюремник. «Люба, гадаю, ти почуватимешся краще, якщо повернешся до свого попереднього вигляду»,— переконує він. Ну звісно, це все заради мого самопочуття, а не тому, що Дезі хоче, щоб я вигляд мала, як раніше. Емі з 1987 року.
Я їм свій обід, а він стоїть неподалік, чекаючи на компліменти. (Як би мені хотілося більше ніколи не казати того слова — «дякую». Не пам'ятаю, щоб Нік узагалі чекав колись, щоб я йому подякувала, тим паче щоб змушував дякувати). Я доїдаю, а Дезі наводить лад відповідно до своїх можливостей. Ми обоє не звикли прибирати після себе, а я ж бо обживаю це місце: з'явилися дивні плями на стільницях, пил на підвіконнях.
Обід закінчений, і Дезі береться до мене: до мого волосся, шкіри, одягу, розуму.
— Тільки поглянь на себе,— починає він. Спершу ховає моє волосся за вухами, як йому подобається, розстібає трішки сорочку і відгортає її на шиї, щоб було видно западинку між ключицями. Він кладе туди пальця, заповнюючи проміжок.— От як міг Нік тебе бити, не кохати, зраджувати?
Він безперестанку цілить у ці точки, вербально роз'ятрюючи синець.
— Хіба ж не буде прекрасно просто забути про Ніка, про ті жахливі роки, і жити далі? Ти знаєш, що маєш змогу почати все з нової сторінки з ідеальним чоловіком. Скільки людей отримує такий шанс?
Я справді хочу розпочати все спочатку з ідеальним чоловіком — з Новим Ніком. Справи у нього ні к бісу. Лише я можу врятувати Ніка від себе. Але я в пастці.
— Якщо ти колись звідси зникнеш, а я не знатиму куди, то змушений буду звернутися у поліцію,— каже він.— Просто не матиму іншого виходу. Муситиму переконатися, що ти в безпеці, що Нік не... тримає тебе десь проти волі. Не чинить над тобою наругу.
Погроза, прихована під занепокоєнням.
Тепер я дивлюся на Дезі з чистою відразою. Інколи моя шкіра, мабуть, аж палає від огиди й зусиль приховати це. Я забула, який він. Все це маніпулювання, муркотливе вмовляння, делікатне залякування. Цей чоловік вважає почуття провини еротичним. А якщо він не отримує бажаного, то смикає свої маленькі важелі й розпочинає своє покарання. Нік принаймні повівся, як справжній чоловік: пішов і запхнув свій прутень деінде. Дезі штурхатиме й штурхатиме мене своїми восковими тоненькими пальчиками, поки я не дам йому бажаного.
Я гадала, що зможу контролювати Дезі, але виявилося, що не можу. У мене таке відчуття, наче станеться щось надзвичайно погане.
Нік Данн
Минуло тридцять три дні
Дні були нудні й довгі, а потім розбилися об стіну. Одного серпневого ранку я пішов по харчі, а повернувшись додому, побачив у своїй вітальні Таннера разом з Боні й Гілпіном. На столі у пластиковому пакеті для доказів лежала довга груба палиця з неглибокими канавками для пальців.
— Ми знайшли це в річці неподалік вашого будинку ще під час того першого огляду,— повідомила Боні.— Тоді воно не надто привертало увагу. Просто якісь дивні плавали уламки при березі, але ми завжди зберігаємо такі речі. Коли ви показали своїх ляльок — Панча і Джуді, все стало на свої місця. В лабораторії провели експертизу.
— І? — монотонно озвавсь я.
Боні підвелася і поглянула мені прямо у вічі. Її голос здавався сумним.
— Ми знайшли на палиці залишки крові Емі. Ця справа тепер класифікується як убивство. І ми вважаємо це знаряддям убивства.
— Рондо, годі вам!
— Вже час, Ніку,— сказала вона.— Вже час.
Починалася наступна частина.
Емі Елліот-Данн
Минуло сорок днів
Я знайшла шматок старої мотузки й порожню винну пляшку і використала їх для свого проекту. Ну і, звісно, пригодився вермут. Я готова.
Дисципліна. Для цього потрібна дисципліна й зосередженість. Тож я — ідеальний кандидат.
Я приміряла улюблений образ Дезі: ніжна квіточка. Моє волосся завите широкими хвилями, напахчене. Моя шкіра зблідла після місяця під замком. Моє обличчя майже без макіяжу: трішки туші, рожеві-рожеві щічки і безбарвний блиск для губ. Я одягла вузьку рожеву сукню, яку мені придбав Дезі. Ніякого бюстгальтера. Ніяких трусиків. Ніякого взуття — навіть попри холод з кондиціонера. Я розпалила вогонь у коминку й набризкала повітря парфумами, і коли Дезі без запрошення з'являється якраз по обіді, його з величезним задоволенням вітає його втілена мрія. Обіймаю його і ховаю обличчя у вигині шиї. Труся щічками. Останні кілька тижнів я збільшувала свою прихильність, але це нове — це вже залицяння.