Гиллиан Флинн – Загублена (страница 81)
— Що це, люба? — так дивується й радіє він, що я почуваюся майже присоромленою.
— Вчора ввечері мені наснилося найгірше в житті жахіття,— шепочу я.— Про Ніка. Я прокинулася і хотіла одного — щоб ти був поруч. А зранку... увесь день хотілося тебе побачити.
— Якщо хочеш, я постійну буду поруч.
— Хочу,— кажу я й обертаю до нього обличчя, дозволяючи поцілувати. Від його поцілунку мене просто вивертає: він бридкий і непевний, як у риби. Це так Дезі виявляє повагу до своїх зґвалтованих зневажених жінок. Він знову обережно посмоктує мої вуста своїми вологими холодними губами, його руки ледь торкаються мене, а я лише хочу, щоб це закінчилося, тож підтягую його ближче й розсовую йому губи своїм язиком. Хочу його вкусити.
Він відсовується.
— Емі,— каже він.— Ти багато пережила. Це занадто швидко. Я не хочу, щоб ти квапилася й робила те, чого не хочеш. Якщо ти не впевнена.
Я знаю, що йому доведеться торкнутися моїх грудей, доведеться запхнути своє хазяйство мені в лоно, і просто хочу з усім цим покінчити. Ледь утримуюся, щоб не роздряпати йому морду. Усе варто робити повільно.
— Я знаю чого хочу,— переконую я.— І здається, так було ще з шістнадцятьох років. Я просто боялася.
Це нічого не означає, але я знаю, що він заведеться.
Знову його цілую, а потім прошу відвести до
У спальні він починає повільно мене роздягати, цілує ті частини тіла, які не мають нічого спільного з сексом: плече, вухо,— а тим часом я делікатно відпихаю його від своїх зап'ястків і щиколоток. Та вже бери мене нарешті. За десять хвилин просто хапаю його руку та пхаю собі між ноги.
— Ти певна? — знову питає він і відхиляться, увесь зашарілий. Пасмо волосся падає йому на чоло, просто як у школі. Як подивитися на той прогрес, що зробив Дезі за ці роки, ми й досі могли би бути у моїй спальні в гуртожитку.
— Так, любий,— кажу я і скромно тягнуся до його прутня.
Потрібно ще десять хвилин, щоб він нарешті опинився у мене між ногами й почав ніжно і дуже, дуже повільно рухатися,
— Бери мене,— шепочу я,— жорстко.
Він зупиняється.
— Так не можна, Емі. Я ж не Нік.
Чиста правда.
— Я знаю, любий, просто хочу, щоб ти... наповнив мене. Я почуваюся такою порожньою!
Це його активує. Я кривлюся над його плечем, поки Дезі ще кілька разів заглиблюється у моє лоно й кінчає — і аж тут я запізно усвідомлюю, що це за мляві звуки. Тож я швиденько починаю охати й ахати, імітуючи ніжне котяче нявчання. Намагаюся вичавити трохи сліз, бо знаю, що Дезі уявляє, як я плачу під час нашого першого разу.
— Люба, ти плачеш,— вислизаючи з мене, каже він. Зціловує мою сльозу.
— Я просто щаслива,— кажу я. Бо саме так реагують оті жінки.
Повідомляю, що змішала коктейль мартіні. Дезі обожнює декадентські пообідні коктейлі, а коли він робить рух, щоб одягнути сорочку й піти принести їх, я переконую його залишитись у ліжку.
— Для різноманітності я сама хочу щось тобі принести,— наполягаю я. Іду на кухню і дістаю два великих келихи для мартіні. Свій заповнюю джином, вкидаю одну оливку. В його келиху — три оливки, джин, оливковий сік, вермут і три останні розчавлені пігулки снодійного.
Я приношу мартіні — й починаються пестощі. Поки це триває, мій джин швиденько зникає в шлунку. Потрібно заспокоїти нерви.
— А ти хіба не любиш мартіні? — цікавлюсь я, помітивши, що він відпив лише трішки.— Я завжди уявляла, як буду твоєю дружиною і змішуватиму своєму чоловікові мартіні. Знаю, що це дітвацтво,— суплюсь я.
— Ох, дорогенька, це чудово. Я просто насолоджувався миттю. Але...— він ковтає усе одним махом.— Якщо тобі буде приємно!
Він схвильований і торжествує. Дрючок аж блищить після завоювання. Фактично Дезі нічим не відрізняється від усіх інших чоловіків. Уже незабаром він починає куняти, а потім хропіти.
А тепер я можу розпочати.
Частина третя Хлопець повертає дівчину (чи навпаки)
Нік Данн
Минуло сорок днів
Вийшовши під заставу, я очікую суду. Мене арештували й випустили — таке собі знеособлене з-волі-й-на-волю, слухання з приводу застави, відбитки пальців і фотографування, переїзди, переходи і
Після виходу під заставу я мав почуватися привілейованим. Я не намагався тікати, навіть знаючи про свій можливий арешт, отож у суді вирішили, що й надалі такої загрози не буде. Боні теж замовила за мене добре слівце. Тож я отримав шанс залишатися у власному будинку ще кілька місяців, перш ніж переїхати до буцегарні й померти волею влади штату.
Так, мені надзвичайно пощастило.
Це була середина серпня, що ніяк не вкладалося в голову. «Ще й досі літо,— думав я.— От як могло відбутися так багато подій, а ще навіть не осінь?» Було нестерпно тепло. Моя мама називала «це погодою для коротких рукавів», бо вона завжди більше непокоїлася через комфорт своїх дітей, ніж власне градусник Фаренгейта. Погода для коротких рукавів, жакетів, плащів, пальт. Рік, розкреслений за допомогою верхнього одягу. Для мене цього року спочатку буде погода для кайданків, а потім, напевне, погода для тюремної роби. Чи погода для поховального костюма, бо я не збираюся до в'язниці. Краще самогубство.
Таннер зібрав аж п'ять детективів, щоб знайти Емі. Поки що нічого. Це наче намагатися зловити воду. Я тижнями щоденно грав свою гівняну роль у виставі: записував повідомлення для Емі й постив їх у тому блозі юної Ребеки — «Хто це зробив». (Принаймні Ребека залишилася вірною). На цих відео я був одягнений у речі, придбані Емі, зачісував волосся, як вона любила, і намагався прочитати її думки. Моя лють до неї нагадувала розжарений дріт.
Більшість часу на моєму газоні паркувалися телевізійники. Ми нагадували солдатів різних армій, які багато місяців стоять одні навпроти одних на відстані пострілу та спостерігають одні за одними через нейтральну смугу, досягаючи якого збоченого братерства. Там був один тип з голосом, як у мультиплікаційного богатиря, і я до нього прикипів, а це просто небачено. Він зустрічався з дівчиною, яку дуже кохав. Щоранку його голос гудів у мене за вікном, коли вони вдвох аналізували свої побачення; все, здається, йшло добре. Я хотів дізнатись, як закінчиться історія.
Я закінчив запис свого вечірнього відео для Емі. Одягнув зелену сорочку, в якій подобався їй, і розповів історію про нашу першу зустріч на вечірці в Брукліні. Про мою жахливу першу фразу: «Лише одна оливка». Мене охоплювало приниження щоразу, як Емі про це згадувала. Я розповів, як ми вийшли з того спекотного помешкання на тріскучий мороз, про її руку в моїй руці, про поцілунок у хмарі цукру. Це була одна з небагатьох історій, які ми переказували однаково. Я розповідав усе це в ритмі казки на ніч: заспокійливо, інтимно, з повторами. Всі мої записи завжди закінчувалися однаково: «Повертайся до мене, Емі».
Вимкнувши камеру, я розслабився на дивані. (Я завжди записувався, сидячи на дивані під її лиховісним непередбачуваним годинником із зозулею, бо знав, що як Емі його не побачить, то вирішить, що нарешті я здихався цього нещастя, а тоді повірить у це — і вже байдуже буде, які солодкі слова литимуться з моїх вуст. На всі вмовляння буде одна мовчазна відповідь: «Однак він позбувся мого годинника з зозулею»). Та зозуля вже незабаром мала вилізти, її скрегіт уже починав набирати сили над головою. Від цього звуку мої щелепи несамохіть стискувалися. Аж тут телевізійники надворі почали голосно і одностайно гудіти, немов хвилі в океані.
«Щось не так»,— подумав я.
У двері подзвонили аж тричі: Нік-Нік! Нік-Нік! Нік-Нік!
Я не вагався. За минулий місяць я перестав вагатися. Завжди готовий до проблем.
Я відчинив двері.
То була моя дружина.
Повернулася.
Емі Елліот-Данн стояла боса на моєму порозі у тоненькій рожевій сукні, яка прилипла до тіла, наче намокла. На її щиколотках виднілися темно-фіолетові кружала. З одного обвислого зап'ястка теліпався шматок мотузки. Її волосся було коротке й поскубане на кінцях, наче його недбало погризли тупі ножиці. Її обличчя було аж синє, а губи розпухли. Вона ридала.
Коли Емі простягнула до мене руки, то виявилося, що весь її живіт був у засохлих плямах крові. Вона спробувала заговорити: рот розтулився раз і двічі, наче в німої русалки, яку викинуло на берег.
— Ніку! — нарешті скрикнула вона. Цей зойк відбився від усіх навколишніх порожніх будинків. І тут вона впала мені на руки.
Хотілося її прикінчити.
Якби ми були самі, я б міг стинути руками її горлянку, а пальці знайшли б ідеальні впадини на шиї, щоб відчути її шалений пульс... але ми були не самі, а перед камерами, і люди вже почали усвідомлювати, хто вона така — ця дивна жінка. Журналісти почали оживати, наче механічна зозуля в годиннику: кілька клацань фотоапаратів, кілька питань, а потім ринула лавина галасу та світла. Камери просто бомбардували нас, репортери насувалися з мікрофонами, усі волали ім'я Емі, верещали, реально верещали. Тож я вчинив, як треба: притис дружину до себе й почав у відповідь волати її ім'я: «Емі! Господи! Господи! Моя люба!» — ховаючи обличчя у неї на шиї, міцно пригортаючи її руками за талію. Я дозволив операторам отримати свої п'ятнадцять секунд і прошепотів їй на вухо: «Ти клята сука». Потім почав пестити її волосся, обхопив обличчя своїми люблячими руками й завів усередину.