Гиллиан Флинн – Загублена (страница 74)
— Мабуть, він таки винен.
— Він був з нею понад
— Вилупок.
Дезі штурхає мене і допитливо розширює очі: мовляв, чи знала я про роман? Чи все гаразд? Моє обличчя перетворюється на маску люті: «Бідненька безвинна овечка? А дідька лисого!» — але можна вдати, що це — реакція на зраду. Я киваю і ледь посміхаюся. Все гаразд. Ми вже підводимося йти геть, коли я помічаю своїх батьків: як завжди, тримаються за руки, підходять до мікрофона разом. Мати, здається, змінила зачіску. Я роздумую, чи варто дратуватися, що вона не забуває про свою красу попри моє зникнення. Коли хтось помирає, а родичі продовжують жити далі, ти завжди чуєш від них слова: «Такий-то саме цього і хотів би». А я такого не хочу.
Починає мама.
— У нас коротке повідомлення, і просимо потім не ставити запитань. По-перше, дякуємо вам за величезну підтримку нашої родини. Здається, весь світ любить Емі так само, як і ми. Емі, ми сумуємо за твоїм теплим голосом і веселою вдачею, а ще кмітливістю і добрим серцем. Ти справді неймовірна. Ми повернемо тебе в нашу родину. Я впевнена. По-друге, до сьогоднішнього ранку ми не знали, що наш зять — Нік Данн — мав роман. На початку цього кошмару він був не таким активним, зацікавленим, схвильованим, ніж мав би. Вірячи йому, ми пояснювали це шоком. Після цієї нової інформації ми більше так не почуваємося. Відповідно вже не підтримуємо Ніка. Ми лише сподіваємося, що завдяки слідчим діям Емі повернеться, її історія мусить продовжуватися. Світ готовий до наступного розділу.
— Амінь,— промовляє хтось.
Нік Данн
Минуло десять днів
Вистава завершилася, Енді й Елліоти зникли з екрана. Продюсерка Шерон вимкнула телевізор носаком туфлі. Всі в кімнаті дивилися лише на мене — головного гостя вечірки, який щойно напаскудив на підлозі. Шерон занадто широко посміхнулася, її злість натягнула увесь ботокс на обличчі, і воно зморщилося у неправильних місцях.
— Ну? — своїм спокійним красивим голосом сказала вона.— Що це в біса було таке?
Тут ожив Таннер.
— Це була наша неймовірна новина. Нік цілковито відкритий до освітлення й обговорення своїх дій. Мені шкода, що ми запізнилися, але в певному сенсі це краще для вас, Шерон. Ви отримаєте першу реакцію від Ніка.
— Сподіваюся, вам справді буде що розповісти, Ніку.
Обвіявши мене вітерцем, вона пройшла повз, промовивши до всіх і ні до кого конкретно:
— Вдягніть на нього мікрофон, ми починаємо.
Як виявилося, Шерон Шайбер була в біса в захваті від мене. У Нью-Йорку я частенько чув плітки, що вона й сама зраджувала чоловікові. Це була надзвичайно секретна внутрішня журналістська чутка. Трапилося це майже десять років тому, але я вирішив, що бажання виправдатися й досі залишилося в Шерон. Вона стиснула накачані ботоксом блискучі губи, демонструючи глибоке співпереживання, підставила кулак під підборіддя і почала ставити мені свої складні запитання — і я на диво добре на них відповідав. Я, звісно, не можу піднятися у брехні до приголомшливого рівня Емі, та коли треба, теж можу себе показати. Я був схожий на чоловіка, який кохає свою дружину, присоромлений своєю зрадою і готовий усе виправити. Напередодні вночі я не міг заснути через нерви, тож дивився онлайн фільм «Лено» 1995 року, де Г'ю Грант вибачався перед цілою країною за перелюб з повією. Він заїкався, запинався, совався, наче власна шкіра була йому на два розміри мала. Та не було жодних відмовок: «Гадаю, ви знаєте, які вчинки у житті добрі, а які погані. Я вчинив погано... й от маю». Дідько, він — просто чудовий актор, бо видавався боязким, знервованим, настільки причавленим, що хотілося взяти його за руку і сказати: «Друже, не все так страшно, не варто так побиватися». Саме цієї реакції я й домагався. Після нескінченної кількості переглядів тієї його промови я ризикував підхопити британський акцент.
Я геть неспівчутливий: чоловік, про якого Емі завжди казала, що він не здатен вибачатися, але тут я вибачився, використовуючи слова й емоції запозичені, в актора.
Однак це спрацювало.
— Шерон, я вчинив погано, просто жахливо. Навіть не можу вигадати виправдання. Я підвів сам себе, бо ніколи не думав, що здатний на зраду. Це неприпустимо, таке неможливо пробачити, і я лише хочу повернення Емі додому, щоб решту свого життя спокутувати провину та ставитися до дружини, як вона на те заслуговує...
О, я дуже хочу ставитися до Емі, як вона на те заслуговує.
— Але ось у чому річ, Шерон. Я не вбивав Емі. Я б ніколи їй не нашкодив. Гадаю, зараз відбувається те, що я називаю,— я хихикнув,— «ефектом Еллен Еббот». Це ганебна й безвідповідальна журналістика. Ми звикли дивитися справи про вбивства жінок у вигляді огидних вистав, і хто ж у таких шоу завжди винний? Це завжди чоловік. Тож гадаю, що публіці — ба навіть, до якоїсь міри, і поліції — втовкмачили в голову думку про вину чоловіка. З самого початку всі просто вирішили, що я вбив свою дружину, бо нам постійно розповідають такі історії, а це неправильно бодай з моральної точки зору. Я не вбивав своєї дружини. Я хочу, щоб вона повернулася додому.
Я знав, що Шерон сподобається виставити Еллен Еббот продажною журналісткою, яка ганяється лише за сенсаціями і рейтингами. Знав, що величаву Шерон з двадцятирічним досвідом журналістики й інтерв'ю з Арафатом, Саркозі, Обамою обурює сама ідея існування Еллен Еббот. Я сам журналіст (тобто був ним), тож знаю, як воно, і сказавши фразу «ефект Еллен Еббот», упізнав сіпання рота Шерон, ледь помітно зведені брови, рум'янець на обличчі. У неї був такий погляд, з якого я збагнув:
Наприкінці інтерв'ю Шерон схопила обидві мої руки своїми прохолодними і трохи загрубілими долонями (я чув, що вона — завзятий гравець у гольф) і побажала мені удачі.
— Я пильно наглядатиму за тобою, мій друже,— сказала вона, а потім поцілувала Го у щоку і посвистіла геть. Ззаду її сукня була полем бою шпильок, які мали рівненько натягувати матерію спереду.
— Ти просто в біса ідеально все зробив,— йдучи до дверей, промовила Го.— Ти здаєшся абсолютно іншим. Впевненим, але не зухвалим. Навіть щелепи стискаєш не так... придуркувато.
— Я розтиснув свої щелепи.
— Так, майже. Побачимося вдома,— і вона навіть підбадьорливо стукнула мене в плече.
Мені повідомили, що моє інтерв'ю з Шерон Шайбер транслюватимуть два джерела: один кабельний і один мережевий телеканал. Завтра інтерв'ю вийде в ефір, а інші його підхоплять — і посиплються вибачення й каяття. Я починаю брати ситуацію під контроль. Більше не збираюся погоджуватися на роль винуватого чоловіка, чи емоційно порожнього чоловіка, чи безсердечно-зрадливого чоловіка. Я тепер чоловік, який усім зрозумілий і на чиєму місці бували багато чоловіків (і жінок):
— У нас усе непогано,— проголосив Таннер, коли ми закінчили.— Випадок з Енді не настільки жахливий, як міг бути, і все завдяки інтерв'ю з Шерон. Просто відтепер нам необхідно бути на крок попереду подій.
Зателефонувала Го, і я підняв слухавку. Її голос був тоненький і писклявий.
— Тут прийшли копи з ордером на обшук повітки... вони ще й до батькового будинку теж поїхали. Вони... мені лячно.
Коли ми приїхали, Го сиділа на кухні та смалила цигарку, і, судячи з переповненої кітчевої попільнички з сімдесятих, вона почала вже другу пачку. На одному з барних стільців сидів незграбний безформний малий з військовою стрижкою і в поліцейській уніформі.
— Це Тайлер,— повідомила Го.— Він виріс у Теннессі, а ще має коня на ім'я Кастард...
— Кастер,— виправив Тайлер.
— Кастер, і він має алергію на арахіс. Не кінь, а Тайлер. О, а ще він надірвав верхню губу, що є звичною травмою для бейсбольних пітчерів, але не знає, як таке сталося,— Го затягнулася. Її очі налилися сльозами.— Він тут уже дуже довго.
Тайлер спробував суворо на мене глянути, але натомість опустив очі на свої туфлі.
Крізь розсувні скляні двері до будинку зайшла Боні.
— Великий день, хлопці,— мовила вона.— Якби ж ви, Ніку, повідомили нам, що маєте дівчину! Заощадили б розслідуванню багато часу.
— Ми залюбки це обговоримо, а ще речі в повітці, бо саме збиралися повідомити вам і те, і те,— сказав Таннер.— Відверто кажучи, якби ви проявили люб'язність і розповіли нам про Енді, не довелося б нікому робити боляче. Але ж вам потрібна була прес-конференція, потрібно було винести все на публіку. Як огидно отак виставляти дівчину...
— Ага,— сказала Боні.— Тож повітка. Ходімо туди?
Вона розвернулася до нас спиною і рушила до повітки по неоднорідній висохлій траві. Її волосся вкривало павутиння, наче той вельон. Побачивши, що я не йду, жінка нетерпляче махнула мені.
— Ну ж бо,— сказала вона.— Обіцяю не кусатися.
Повітку освітили кількома переносними прожекторами, від чого вона здавалася ще більш загрозливою.
— Ніку, коли ви були тут востаннє?
— Нещодавно, коли на це місце вказало полювання на скарби. Але це не мої речі, я тут нічого не торкався...
Мене урвав Таннер.
— У нас із моїм клієнтом нова вибухова теорія...— почав адвокат, але не договорив. Фальшива телевізійна фраза була настільки жахлива й недоречна, що ми всі скривилися.
— Ой, вибухова, як цікаво,— зронила Боні.
— Ми саме збиралися поінформувати вас...