Гиллиан Флинн – Загублена (страница 55)
Я здихалася Ніка, але думаю про нього більше, ніж раніше. Вчора ввечері о 22:04 задзвонив мій новий телефон. (Отак-от, Ніку, ти не один, хто знає старий трюк про «таємну мобілку»). Це була компанія, яка відповідає за сигналізацію. Я, звісно ж, не відповіла, але тепер знаю, що Нік уже дістався батькового будинку. Підказка №3. Я поміняла код за два тижні до зникнення і вказала таємний номер як головний контакт. Уже уявляю Ніка з моєю підказкою в руці: він заходить до батькового будинку, запиленого і затхлого, порпається з кодом сигналізації... але час спливає, а код не підходить. Біп, біп, бі-і-іп! Його номер указаний там як запасний, якщо не відповім я (а я однозначно не відповім).
Через нього вмикається сирена, і він змушений поговорити з представником охоронної компанії, тож тепер буде на плівці у зв'язку з перебуванням у батьковому будинку після мого зникнення. А це дуже добре для плану. Він не надто складний, але цього й не потрібно. Я вже й так залишила достатньо доказів для поліції, щоб можна було відкрити справу проти Ніка: інсценування місця злочину, витерта кров, рахунки по кредитках. Усе це знайдуть навіть найнекомпетентніші копи. Ноель досить швидко вибовкає новини про мою вагітність (якщо ще цього не зробила). Цього досить, особливо коли поліція знайде Вправну Енді, яка готова відсмоктати за командою. Тож усі ці бонуси — лише додаткові «та пішов ти». Веселенькі пастки. Це круто, що я можу бути жінкою з пастками.
Шоу Еллен Еббот — теж частина мого плану. Найбільше кабельне кримінальне шоу в країні. Я обожнюю Еллен Еббот: якою заступницею і матінкою вона стає для усіх зниклих жінок у шоу! А ще якою скажено-злостивою буває з підозрюваними, зазвичай чоловіками. Вона — це голос Америки в питаннях жіночого правосуддя. Саме тому дуже хочу, щоб ця жінка взялася до моєї історії. Громадськість мусить налаштуватися проти Ніка. Це теж частина покарання, разом з в'язницею. Особливо для дорогенького Ніка, який так багато часу витрачає на те, щоб подобатися іншим, а тут його всі зненавидять. І потрібно, щоб Емі ознайомлювала мене з ходом розслідування. Чи знайшла поліція щоденник? Чи дізналися вони про Енді? Чи рознюхали вони про збільшення моєї страховки? Це найскладніше: чекати, поки тупі люди все розплутають.
Я вмикаю телевізор щогодини, бо нетерпиться побачити, чи Еллен вже взялася до моєї історії. Вона мусить. Важко втриматися за таких обставин. Я вродлива, Нік уродливий, а ще є приманка у вигляді «Неймовірної Емі». Лише перед обідом Еллен нарешті з'являється на екрані, обіцяючи цікаві новини. Я не перемикаю втупившись у телевізор.
— Ну ж бо, Еллен.
Це нас об'єднує. Ми обоє люди і торгові марки. Емі справжня й Емі книжкова, Еллен справжня й Еллен телевізійна.
Реклама: тампони, мийний засіб, прокладки, засіб для чистки поверхонь. Таке враження, що жінки лише прибирають і ходять з місячними.
І нарешті! Ось і я! Мій дебют!
З першої ж секунди Еллен сяє, немов Елвіс, і я знаю, що це буде бомба. Показують кілька неймовірних світлин з моїм обличчям і фото Ніка з божевільною посмішкою типу «любіть мене!» ще з тієї першої прес-конференції. Новини: ведуться безрезультатні широкомасштабні пошуки «вродливої жінки, що стала всенародною улюбленицею». Новини: Нік уже спалився. Саме це й зацікавило Еллен, бо вона видається
От ідіот. Я в захваті.
Еллен Еббот надзвичайно цікавить, що наш двір виходить якраз до річки Міссісіпі. Тоді мені стає цікаво, чи вже оприлюднили історію пошуків з Нікового комп'ютера. Я подбала, щоб там були сайти про шлюзи й дамби Міссісіпі, а ще пошук у «Гуглі» фрази «Як попливе тіло на річці Міссісіпі». Це просто тонкий штрих. Може статися (і були прецеденти), що моє тіло винесе річкою аж до океану. Мені аж стало шкода себе, коли я уявила своє худе, голе, бліде тіло, що рухається під поверхнею води; одну голу ногу обліпили равлики, волосся схоже на водорості. Досягнувши океану, я опускаюся нижче, нижче, нижче — аж до дна. Моя розкисла шкіра відлущується м'якими клаптями. Я повільно розчиняюсь у воді, наче акварель, аж доки не залишаються самі кістки.
Але я романтик. У реальному житті, якби Нік мене вбив, то, гадаю, просто запхав би тіло у бак для сміття і відвіз на якийсь полігон у радіусі шістдесяти миль. Просто здихався б мене. Він би навіть прихопив із собою кілька речей: зламаний тостер, що вже не можна відремонтувати, кілька відеокасет, які вже давно збирався викинути, ну, щоб зекономити на поїздках.
Я й сама вчуся жити дуже економно. Мертва дівчина має заощаджувати. Я мала час, щоб усе спланувати й відкласти гроші. Я дала собі добрі дванадцять місяців між прийняттям рішення зникнути і власне зникненням. Саме тому більшість людей ловлять після вчинення вбивства. У них не вистачає дисципліни, щоб почекати. У мене є 10 200 доларів готівкою. Якби я зняла таку суму за один місяць, то це б помітили. Але я знімала готівку з кредиток на Нікове ім'я — тих самих, що виставлять його жадібним зрадником. На додачу за ті місяці я зняла ще 4 400 доларів з наших рахунків: знімала по 200-300 доларів, щоб це не впадало в око. Я крала у Ніка з кишень — двадцятка тут, десятка там, повільно накопичуючи: це наче фінансове планування, коли відкладаєш у банк гроші, які могли піти на ранковий похід у кав'ярню, а в кінці року маєш 1 500 доларів. І постійно крала з банки для чайових у «Барі». Певна, що Нік звинувачував Го, а вона Ніка, і жоден з них нічого не казав другому, бо обоє почувалися присоромленими.
Але я поводжуся з грошима обережно, сама так вирішила. Маю достатньо, щоб прожити, доки не накладу на себе руки. Я ховатимуся рівно стільки, щоб побачити, як Ланс Ніколас Данн перетвориться на всесвітнього вигнанця, як його заарештують, відвезуть шокованого у в'язницю й одягнуть у помаранчевий комбінезон і кайданки. Дивитимусь, як Нік корчиться, і пітніє, і присягається, що невинний, але він усе одно не виплутається. Потім я поїду вздовж річки на південь, де й зустрінуся з власним тілом — з удаваною Іншою Емі, чиє тіло винесло в Мексиканську затоку. Я запишуся на алкогольний круїз, де не просять показати документи, щоб опинитися далеченько від берега. Я вип'ю величезну порцію джину з льодом і наковтаюся снодійного, а коли ніхто не дивитиметься, я тихенько вистрибну за борт, напхавши кишені камінням, як Вірджинія Вульф. Це потребує дисципліни, ну, щоб утопитися, а в мене дисципліни під зав'язку. Може, моє тіло ніколи не знайдуть, або воно випливе за кілька тижнів, місяців, ба й більше, і буде розкладене до стану, коли не можливо визначити час смерті. Це забезпечить останній доказ, щоб Ніка повели до підбитого м'яким хреста — тюремного столу, де він отримає смертельну ін'єкцію.
Дуже хотілося б зостатися й подивитися на його страту, але, враховуючи стан нашої системи юстиції, це може тягнутися роками, а в мене для такого немає ні коштів, ні терпцю. Я готова приєднатися до сестричок Надій.
Я вже й так трохи відхилилася від бюджету. Витратила 500 доларів на оздоблення котеджу: добрі простирадла, непогана лампа, рушники, які не стоять самі по собі після років вибілювання. Але я беру, що дають. От, наприклад, за кілька будиночків живе чоловік. Мовчазний парубок, невіглас-гіппі, що нагадує Гризлі Адамса, любитель пластівців: довга борода, персні з бірюзою і гітара, на якій він інколи грає посеред ночі на терасі. Чоловік назвався Джефом, а я — Лідією. Ми усміхаємося лише при зустрічі, але він приносить рибу. Вже кілька разів приніс мені свіжу смердючу рибу, але почищену й без голови, на величезному пакеті льоду з морозилки.
— Свіжа риба! — тікаючи, каже він, і якщо я негайно не відчиняю, цей дивак зникає, залишаючи той пакет на порозі.
Я готую рибу на пристойній пательні, яку придбала в супермаркеті. Це непогано і безкоштовно.
— Де ви дістаєте всю цю рибу? — питаю його я.
— Де треба,— відповідає він.
Дороті з приймальні вже мене вподобала і приносить помідори з власного городу. Я харчуюся помідорами, що пахнуть землею, і рибою, що пахне озером. Гадаю, Ніка ще до кінця року замкнуть у місці, яке пахне лише закритим простором. Штучні неприємні запахи: дезодорант, і старі черевики, і крохмалиста їжа, і затхлі матраци. Його найбільший страх, його особистий кошмар: опинитися у в'язниці, розуміючи, що не порушив закону, але не може цього довести. Кошмари Ніка завжди стосувалися неправомірного звинувачення: опинитися в пастці, стати жертвою сил поза його контролем.
Він завжди схоплюється після таких снів, совається будинком, а потім одягається і виходить, блукає вулицями навколо нашого дому, йде в парк — у Міссурійський парк, у Нью-Йоркський парк. Абикуди. Він — любитель вулиці, але не надто цікавиться туризмом. Нік не займається скелелазінням, не ходить у походи, не знає, як розпалити багаття. Він гадки не має, як зловити рибу і принести мені. Але мій чоловік полюбляє варіанти, полюбляє вибір. Хоче знати, що зможе вийти коли схоче, хоча натомість сидітиме на дивані та три години дивитиметься бої в клітках.