Гиллиан Флинн – Загублена (страница 54)

Та шльондра! Він обрав ту маленьку шльондру замість мене. Він убив мою душу, що має вважатися злочином. Взагалі-то це і є злочин. Ну, принаймні так вважаю я.

Нік Данн

Минуло сім днів

Всього за кілька годин після того, як найняв Таннера, я мушу йому телефонувати — своєму новенькому адвокату — і повідомляти те, що змусить його пожалкувати про своє рішення: «Гадаю, дружина мене підставляє». Я не бачив його обличчя, але міг уявити: закочені очі, гримаса, недовіра людини, яка чує в своєму житті лише брехні.

— Ну,— після довжелезної паузи спромігся вичавити він,— я буду на місці завтра з самого ранку, і ми все з'ясуємо. Перевіримо всі факти, а тим часом не висовуйся, гаразд? Іди спати і не висовуйся.

Го послухалася його. Вона випила подвійну дозу снодійного і вклалася спати ще до одинадцятої, поки я і справді не висовувався: озлоблено скрутився на дивані калачиком. Час до часу я виходив надвір, щоб повитріщатися на повітку. Стояв, тримаючи руки на стегнах, наче перед хижаком, якого можна відігнати. Я не був певен, що це дає, але несила було втриматись. Я міг залишатися в одній позі максимум п'ять хвилин, а потім знову повертався надвір і витріщався.

Я саме повернувся у будинок, коли затарабанили у двері чорного ходу. Бісова мати! Ще й опівночі не було. Копи з'являться з парадного входу, правильно? А репортери ще не оточили будинок Го (але це питання днів, ба й годин). Я стояв у вітальні, знервований і нерішучий, аж тут постукали ще гучніше. Я навіть тихо вилаявся, спробував налаштуватися на злість замість страху. «Владнай це, Данне».

Я розчахнув двері. За ними стояла Енді. Це була клята Енді, немов з картинки, одягнена відповідно, яка ще й досі не доганяла, що допомагає запихати мою шию просто в петлю.

— Просто в петлю, Енді,— заштовхав я її всередину, а вона витріщалася на мої пальці в себе на руці.— Ти хочеш запхати мою шию просто в бісову петлю.

— Я зайшла через чорний хід,— сказала вона. Коли я подивився на неї важким поглядом, вона не вибачилася, а загартувалася до розмови. Її обличчя просто на очах кам'яніло.— Я мусила тебе побачити, Ніку. Я ж казала. Я ж казала, що маю бачити тебе чи розмовляти з тобою щодня, а сьогодні ти просто зник. Лише автовідповідач, лише автовідповідач, лише автовідповідач.

— Якщо ти не можеш додзвонитися, то це тому, що я не можу розмовляти, Енді. Господи, я був у Нью-Йорку, домовлявся з адвокатом. Він зранку приїде сюди.

— Ти найняв адвоката. То це забрало в тебе так багато часу, що не можна було зробити десятисекундний дзвінок?

Хотілося дати їй ляпаса. Я перевів подих. Слід розірвати стосунки з Енді. Не лише через попередження Таннера. Дружина таки мене знала. Вона знала, що я піду майже на будь-що, щоб уникнути конфронтації. Емі розраховувала на мою тупість, на те, що я не розриватиму цих стосунків. І зрештою піймаюсь. Я мусив усе припинити, але потрібно було зробити все ідеально. Переконати Енді, що це порядний вчинок.

— Насправді він дав мені кілька дуже важливих порад,— почав я.— Порад, які неможливо ігнорувати.

Вчора ввечері я був такий ніжний і турботливий під час обов'язкової зустрічі у нашому вдаваному форту. Я так багато всього наобіцяв, намагаючись її заспокоїти! Вона цього не чекатиме. Вона погано відреагує.

— Порад? Добре. А вони раптом не про те, що тобі не варто бути таким придурком щодо мене?

У мені почала закипати лють. Це вже нагадувало шкільну бійку. Чоловік тридцяти чотирьох років переживає найгіршу ніч його життя — і тут виникає момент «зустрінемося біля роздягальні», тільки боротися треба з розлюченою дівчиною. Я разок її струсонув, доволі сильно, на її нижню губу навіть потрапила моя слина.

— Я... Ти просто не розумієш, Енді. Це не жарт, це моє життя.

— Я просто... ти мені потрібен,— опустивши погляд, мовила вона.— Знаю, що повсякчас це повторюю, але так і є. Я так далі не можу, Ніку. Я вже не витримую. Просто не витримую.

Вона була налякана. Уявилось, як стукає поліція, а я тут з дівчиною, яку порав того ранку, коли зникла моя дружина. Тоді я сам пішов до неї, хоча не бував у тій квартирі з нашої першої ночі разом. А того ранку пішов туди, бо всю ніч просидів з пульсуючою за вухом веною, намагаючись зізнатися Емі: «Хочу розлучення. Я кохаю іншу. Ми маємо це припинити. Більше не можу вдавати, що кохаю тебе, і не можу підтримувати ту традицію святкування річниці шлюбу. Насправді це навіть гірше, ніж зрада». (Я знаю: суперечливе твердження). Але доки я збирався на силі, Емі проголосила промову про невмируще кохання (брехлива сука!), і моя рішучість наче розчинилася. Натомість я почувався невиправним зрадником і боягузом, ще й — замкнуте коло — жадав Енді, щоб почутися краще.

Та Енді вже не була антидотом для моїх нервів. Радше навпаки.

Вона й зараз чіплялася до мене, наче той реп'ях.

— Слухай, Енді,— видихнув я, не дозволяючи їй сідати і тримаючи біля дверей.— Ти дуже особлива для мене. Ти впоралася з усім цим надзвичайно добре...

«Змусь її бажати захистити тебе».

— Ну, я...— її голос затремтів.— Мені дуже шкода Емі. Це божевілля. Я зовсім не маю права почуватися через неї погано чи хвилюватися. А на додачу я почуваюся такою винуватою!

Вона схилила голову мені на груди. Я відійшов, тримаючи Енді на відстані витягнутої руки, щоб вона мусила дивитися мені у вічі.

— Гадаю, принаймні це ми можемо виправити. Гадаю, нам варто це виправити,— сказав я, пригадуючи цитату Таннера.

— Ми маємо піти в поліцію,— запропонувала вона.— Я — твоє алібі на той ранок, ми просто розповімо їм.

— Ти — моє алібі лише на годину того ранку,— нагадав я.— Ніхто не чув і не бачив Емі десь з одинадцятої вечора ще напередодні. Поліція може вирішити, що я вбив її до нашої зустрічі.

— Це жахливо.

Я знизав плечима. На мить замислився, чи розповісти їй про Емі — «моя дружина мене підставляє»,— але бажання швидко зникло. Енді не могла грати в ігри на рівні з Емі. Вона б захотіла бути в моїй команді й потягнула мене донизу. В майбутньому Енді буде лише тягарем. Я знову поклав руки їй на плечі, перезапустив свою промову.

— Слухай, Енді, ми обоє під великим стресом і тиском, і здебільшого це пов'язане з докорами сумління. Енді, річ у тому, що ми — гарні люди. Гадаю, ми маємо почуття одне до одного через спільні цінності. Зокрема, добре ставимося до людей, робимо правильні вчинки. А зараз ми обоє знаємо, що наша поведінка — неправильна.

Її нещасний, повний надії вираз обличчя змінився: мокрі очі, ніжність, це все зникло, дивно зблиснувши, наче опустилися штори, щось темне накрило її обличчя.

— Енді, нам варто все припинити. Гадаю, ми обоє це розуміємо. Це хоча й дуже важко, але правильно. Гадаю, ми б і самі собі таке порадили, якби могли думати, як слід. Хай як я тебе кохаю, але й досі одружений з Емі. Я мушу вчинити правильно.

— А якщо її знайдуть...?

Вона не додала — «мертвою чи живою».

— Тоді й побачимо.

— Тоді! А доти що?

Я безпорадно знизав плечима: мовляв, а доти нічого.

— Що, Ніку? А доти я маю відчепитися від тебе?

— Не треба так казати.

— Але ж ти саме це й маєш на увазі,— вона пирхнула.

— Мені шкода, Енді. Мені не можна зараз мати з тобою стосунки. Це небезпечно і для тебе, і для мене. Мене мучать докори сумління. Ось як я почуваюся.

— Справді? А знаєш, як почуваюсь я? — Її очі аж вирячилися, а по щоках покотилися сльози.— Я почуваюся тупою студенткою, з якою ти спав, бо дружина вже набридла, а я була надзвичайно зручним варіантом. Ти міг піти додому і повечеряти з Емі, а потім зустрітися зі мною у батьковому будинку, щоб кінчити на молоденькі цицьки. Бо твоя злюка-дружина ніколи цього не дозволяла.

— Енді, ти ж знаєш, що це не...

— Ну ти і лайно. Що ж ти за чоловік?

— Енді, прошу...— (Вгамуйся, Ніку).— Думаю, оскільки ти не могла ні з ким обговорити наші стосунки, все це в твоїй уяві перетворилося на щось більше...

— Пішов ти. Гадаєш, я просто дурна дитина, жалюгідна студенточка, якою можна попихати? Я підтримувала тебе весь цей час, поки точилися розмови, що ти — можливий убивця, а тільки-но почалися труднощі... Ні, ні! Ти не маєш права говорити про сумління, і порядність, і провину й почуватися праведником. Доходить? Бо ти — зрадливе, боягузливе, егоїстичне лайно.

Енді відвернулася, заливаючись сльозами, хлипаючи і нявкаючи, а я, намагаючись її зупинити, схопив за руку.

— Енді, не так я хотів...

— Забери руки! Забери руки!

Вона рушила до дверей, і я вже бачив, що буде далі. Уся та ненависть і сором аж хвилями котилися навколо. Я знав, що вона відкоркує пляшку вина, ба й дві, а потім розповість подрузі чи мамі, й плітки поширяться, наче інфекція.

Я заступив їй шлях, загородивши двері,— Енді, прошу,— і вона звела руку, щоб дати мені ляпаса, а я схопив її, обороняючись. Наші з'єднані руки рухалися вгору і вниз, вгору і вниз, наче божевільні партнери в танцях.

— Відпусти мне, Ніку, чи, присягаюся...

— Зостанься лише на хвилинку. Просто вислухай мене.

— Ти, забери від мене руки!

Вона наблизила до мене обличчя, наче для поцілунку. І вкусила мене. Я відскочив — і вона шугонула у двері.

Емі Елліот-Данн

Минуло п'ять днів

Можете називати мене Емі з Озарку. Я переховуюсь у «Прихистку» (хіба може бути краща назва для цього?), тож тепер сиджу тихенько, спостерігаю, як починають рухатися всі підготовлені важелі й коліщатка.