Гиллиан Флинн – Загублена (страница 56)

А ще думаю про ту маленьку шльондру. Енді. Я розраховувала, що вона протримається днів зо три, а потім не зможе уникнути спокуси поділитися. Я знаю, що вона полюбляє ділитися, бо стала однією з її подруг у «Фейсбуці». Моя сторінка вигадана (Меделін Елстер, ха!). Фото я позичила з електронної реклами іпотек (білявка з приємною усмішкою, отримує вигоду від неймовірно низьких відсотків на кредити за всю історію). Десь чотири місяці тому Меделін просто так попросилася у друзі до Енді, а та, як нещасне цуценятко, погодилася, тож тепер я знаю цю малявку досить добре. А на додачу ще і її поведених на дрібницях подружок. Вони всі жити не можуть без полуденного сну, грецького йогурту, вина «Піно Гріджіо» й обожнюють усім між собою ділитися. Енді — добра дівчинка, вона не постить своїх фоток з вечірок, не постить ніяких хтивих повідомлень. Шкода. Коли її розкриють як Нікову коханку, то я б воліла, щоб ЗМІ знайшли фото з алкогольними коктейлями й лесбійськими поцілунками чи, може, трохи стриптизу. Це б допомогло утвердити її імідж як розлучниці.

Розлучниця. Наш шлюб був розладнаний, але не зруйнований, коли вона почала лизатися з моїм чоловіком, запихаючи руки йому в штани, коли лягла з ним у ліжко. Вона запихала його прутень у рот аж до самого кінця й давилася, щоб він почувався гігантом. І в сраку теж брала — глибоко. Дозволяла йому кінчати собі на обличчя і цицьки, а потім злизувала усе те, мням. Дозволяла, я впевнена. Така, як вона, точно дозволяла. Вони разом уже понад рік. Кожні вихідні. Я проглянула його рахунки (справжні), щоб перевірити, куди Нік возив її на Різдво, але він був навдивовижу обережний. Цікаво, як воно — бути жінкою, яка отримує різдвяний подарунок, придбаний за готівку. Це звільняє. Статус незадокументованої дівчини означає, що їй непотрібно викликати сантехніка, чи слухати ниття про проблеми на роботі, чи нагадувати і перенагадувати йому купити клятий харч для кота.

Я хочу, щоб вона зламалася. Я хочу, щоб: 1) Ноель розповіла комусь про мою вагітність; 2) Поліція знайшла щоденник; 3) Енді розповіла комусь про роман. Гадаю, вона для мене — стереотип, бо дівчина, яка лишає по п'ять постів на день усім на огляд, не має справжнього розуміння, що таке таємниця. Вона кілька разів побіжно згадувала про мого чоловіка онлайн.

«Бачила сьогодні Містера Красунчика».

— Ой, розповідай! І де ж ми познайомилися з цим жеребцем?

(Бріджит подобається цей пост!)

«Поцілунок від чоловіка мрії все покращує».

— Чиста правда!

— Коли ми познайомимося з цією Мрією?!

(Бріджит подобається цей пост!)

Але вона навдивовижу потайна як на дівчат свого покоління. Вона — добра дівчинка (як на лярву). Пам'ятаю її обличчя: личко у формі сердечка нахилене набік, ніжно нахмурена брова. «Лише хочу, щоб ти знав: я завжди поруч, Ніку. Я нікуди не подінуся». Мабуть, і печиво йому пекла.

Еллен Еббот та її камери окупували Волонтерський центр, що вигляд має трохи пошарпаний. Журналістка говорить про моє зникнення, яке «розбурхало це невеличке містечко», а позаду неї стоїть стіл, заставлений запіканками й пирогами для бідненького Нікі. Навіть зараз жінки піклуються про цього виродка. Відчайдушні жінки побачили шанс для себе. Вродливий вразливий чоловік, ну добре, він міг убити свою дружину, але ж ми ще точно цього не знаємо. Не на сто відсотків. А поки що це просто полегшення — готувати для чоловіка. Еквівалент поїздки на велосипеді повз будинок гарного хлопчини для сорокарічних.

Знову транслюють світлину Ніка з широкою посмішкою. Уявляю ту міську хвойду посеред її самотньої блискучої кухні. Показова кухня на гроші від аліментів. Хвойда замішує тісто й пече, а тим часом веде уявну розмову з Ніком: «Ні, насправді мені сорок три. Ні, чесно, так і є! Ні, навколо мене не кружляють чоловіки. Це правда. Місцеві чоловіки не надто цікаві, ну, більшість...»

У мене вибухнули ревнощі до жінки, яка притислася щокою до мого чоловіка. Вона вродливіша за мене нинішню. Я запихаюся батончиками «Герші» й годинами колихаюся у басейні під палючим сонцем, хлор перетворює мою шкіру на гуму, наче у морського котика. Я засмагла, чого раніше ніколи не траплялося, ну, принаймні не бувало аж такої брунатної, гордої, глибокої засмаги. Засмагла шкіра — це пошкоджена шкіра, та й нікому не до вподоби зморщена дівчина; я все життя жила з кремом від засмаги. Але перед зникненням почала потроху засмагати, а тепер за п'ять днів уже наближаюся до брунатного відтінку.

— Брунатна, мов ягідка! — каже стара адміністраторка Дорогі.— Ти брунатна, мов ягідка, дівчино!

Вона каже це, коли я приходжу платити оренду за наступний тиждень.

У мене темна шкіра, на голові мишачого кольору зачіска-боб і ботанські окуляри. Перед зникненням я набрала дванадцять фунтів, ховаючи їх під широкими сарафанами, хоча мій байдужий чоловік і так би не помітив. А відтоді додала ще два фунти. Я пильно стежила, щоб не було жодних фото за кілька місяців до зникнення, щоб публіка знала лише бліду худорляву Емі. Я однозначно вже на неї не схожа. Інколи навіть відчуваю, як труситься попа, сама по собі, під час ходи. «Потруси попкою» — хіба не так кажуть? Раніше я так не могла. Моє тіло було прегарне: ідеально-економне, кожна деталь відкалібрована, усе збалансоване. Я за цим не сумую. Не сумую, коли на мене дивляться інші чоловіки. Це навіть полегшення, коли заходиш до крамниці та спокійно виходиш без того, щоб якийсь гуляка у фланелевій безрукавці стікав слиною і бурчав щось принизливе, схоже на відрижку після сирних чипсів. Тепер ніхто мене не дістає, але й ніхто не ставиться люб'язно. Ніхто не пнеться зі шкіри, не так, як раніше.

Я стала протилежністю Емі.

Нік Данн

Минуло вісім днів

Я тримав кубик льоду біля щоки, а за вікном підіймалося сонце. Минуло вже кілька годин, а біль від двох півкруглих вм'ятин досі не минув. Я не міг піти за Енді. Це більший ризик, ніж її гнів. Тож нарешті я їй зателефонував. Авто-відповідач.

«Стримуйся, ти мусиш стримуватися».

— Енді, мені так шкода, навіть не знаю, що робити, і не знаю, що відбувається. Прошу, пробач мені. Будь ласка.

Непотрібно було залишати те повідомлення, але потім я подумав: «Вона ж, певно, має сотні моїх голосових повідомлень». Господи милий, якщо вона вибере кілька найвульгарніших, найогидніших, найпалкіших... будь-яка жінка у будь-якому суді присяжних запроторить мене за ґрати лише за це. Одна справа — знати, що я зрадник, а інша — почути, як низьким учительським голосом описую юній студентці свій величезний твердий...

Я зашарівся під світанковим сонячним промінням. Кубик льоду розтанув.

Я сів на сходах перед будинком Го й почав телефонувати Енді що десять хвилин, але відповіді не було. Дуже хотілося спати, нерви були ні к бісу, аж тут о 6:12 під'їхала Боні. Я нічого не сказав, коли вона підійшла ближче з двома порціями кави.

— Агов, Ніку, я принесла вам кави. Просто приїхала перевірити, чи все гаразд.

— Не сумніваюся.

— Я знаю, що ви, напевне, місця собі не знаходите. Через новини про вагітність.

Вона зробила цілу виставу, додаючи подвійні вершки до моєї кави, перш ніж віддати, бо знала, що я люблю саме так.

— Що це? — здивувалася вона, вказуючи на мою щоку.

— Що ви маєте на увазі?

— Ніку, що не так з вашим обличчям? Там якийсь величезний рожевий...— вона нахилилася ближче і схопила мене за підборіддя.— Це схоже на укус.

— Це, мабуть, кропив'янка. У мене від стресу починається кропив'янка.

— Гм-м-м,— вона розколотила свою каву.— Ви ж знаєте, що я на вашому боці, правда, Ніку?

— Авжеж.

— Так і є. Правда. Якби ж ви мені довіряли! Я просто... наближаюся до точки, коли не зможу вам допомогти, якщо ви не довіритеся мені. Знаю, що це звучить дуже по-поліцейському, але це правда.

Ми сиділи в дивній напівтовариській тиші й сьорбали каву.

— Отож, я хотіла дещо розповісти вам, поки ви не почули це деінде,— радісно мовила вона.— Ми знайшли сумочку Емі.

— Що?

— Так. Грошей немає, але є її документи й мобільний. І, уявляєте, вона була в Ганнібалі. На березі річки, південніше від причалу для пароплавів. Ми вважаємо, що хтось хотів інсценувати, наче сумочку жбурнули у річку дорогою з міста, на шляху до штату Іллінойс.

«Інсценувати?»

— Вона не повністю поринула у воду. Згори біля застібки ще залишалися відбитки пальців. Ну, взагалі відбитки можуть зберігатися навіть у воді, але... якщо без наукових подробиць, то скажу так: теоретично цю сумочку, мабуть, залишили на березі, щоб її точно знайшли.

— Здається, ви розповідаєте мені це не просто так,— вирішив я.

— Знайдені нами відбитки — ваші, Ніку. І це, звісно ж, не дуже дивно, чоловіки повсякчас залазять до сумочок своїх дружин. Але все-таки...— вона розсміялася, наче їй спала на думку суперова ідея.— Маю запитати: ви ж не їздили останнім часом до Ганнібала, ні?

Вона промовила це з буденною впевненістю. У мене з'явилася перед очима картина: поліцейський GPS-трекер, захований десь під моїм авто, яке віддали якраз у день поїздки до Ганнібала.

— І чому б я мав їхати аж до Ганнібала, щоб здихатися сумочки власної дружини?

— Скажімо, ви вбили свою дружину й інсценували місце злочину в будинку, намагаючись переконати нас, що нападник був чужинцем. Але потім усвідомили, що ми почали підозрювати вас, тож вирішили підкинути докази, щоб відвести підозри. Це теорія. Але зараз дехто з наших настільки переконаний у вашій винуватості, що прийме будь-яку теорію. Тож дозвольте допомогти: ви були нещодавно у Ганнібалі?