Гиллиан Флинн – Загублена (страница 53)

Бо всі обожнюють Мертву Дівчину.

Ну, мабуть, це крайнощі — підставити власного чоловіка у своєму ж убивстві. Хочу, щоб ви знали, що я це усвідомлюю. Увесь негативно налаштований люд обуриться: «Вона б мала просто поїхати, зібравши рештки гідності. Просто забратися геть! Око за око — не найкращий варіант»! Усе це кажуть безхребетні жінки, плутаючи слабкість із моральністю.

Я не розлучуся з ним, бо саме цього та паскуда й хоче. І я йому не пробачу, бо не збираюся підставляти другу щоку. Невже не ясно? Для мене це не задовільний фінал. Поганець перемагає? До біса його.

Цілий рік мені доводилося нюхати запах її піхви на його пальцях, коли він лягав поруч уночі. Я дивилася, як він милується перед дзеркалом, причепурюючись перед побаченням, наче збуджений бабуїн. Я слухала його брехні, брехні, брехні — від простуватих дитячих побрехеньок до хитромудрих машин Руба Голдберга. Я відчувала смак ірисок на його сухих від поцілунків губах — то був докучливий присмак, якого ніколи раніше не бувало. Я відчувала щетину на його щоках, і Нік знав, що мені це неприємно, але вона, мабуть, була іншої думки. Я терпіла зраду усіма п'ятьма чуттями. Це тривало понад рік.

Тож, може, я трохи оскаженіла. Знаю, що підставити власного чоловіка, зробити його підозрюваним у моєму вбивстві — поза межами вчинків звичайної жінки.

Але ж це справді потрібно. Ніка слід провчити. Його ніколи не провчали! Він пливе життям з посмішкою чарівного Ніка, з правами маминого мазунчика, зі своїми вигадками і відмовками, своїми вадами й егоїзмом, і ніхто ніколи не ставить його на місце. Гадаю, цей досвід зробить його трохи кращим. Чи принаймні співчутливішим. От пес.

Я завжди вважала, що здатна на ідеальне вбивство. Люди, яких ловлять, просто не мають достатньо терплячості. Вони відмовляються планувати. Я знову посміхаюся, перемикаючись на п'яту передачу в своїй роздовбаній машині (Карфаген уже за сімдесят вісім миль куряви), і готуюся до зустрічі з вантажівкою. Моє авто, здається, готове перекинутися щоразу, як я розминаюся з якою-небудь вантажівкою. Але я посміхаюся, це авто — свідчення моєї кмітливості: придбане за тисячу двісті баксів готівкою за оголошенням. Це було десь п'ять місяців тому, тож людям буде важко таке пригадати. «Форд-фестіва» 1992 року. Найменша і найнепомітніша машина на світі. Я зустрілася з продавцями вночі на парковці під супермаркетом у Джонсборо, в штаті Арканзас. Поїхала туди поїздом з пачкою грошей у сумочці. Дорога забрала вісім годин в один бік, а Нік тим часом розважався на парубоцькому відпочинку. (А «парубоцький відпочинок» — це закодоване злягання зі шльондрою). Я поїла у поїзді, а точніше, проковтнула дрібку латуку з двома маленькими помідорами. В меню це назвали салатом. Я сиділа біля меланхолійного фермера, який повертався додому після першого побачення зі своєю новонародженою онучкою.

Парочка продавців здавалася такою ж зацікавленою у обачності, як і я. Жінка повсякчас сиділа в авто, тримаючи на руках малюка і спостерігаючи, як ми з її чоловіком обмінювали готівку на ключі. (Це я так грамотно кажу, ну знаєте: «ми з її чоловіком»). Потім вона вилізла з авто, а я туди сіла. Все відбулося швидко. У дзеркалі заднього огляду я побачила, як пара шурує до супермаркету зі своїми грошима. Відтоді я паркувала авто на стоянках Сент-Луїса. Двічі на місяць їздила туди та змінювала місце. Платила готівкою. Низько натягувала бейсболку. Це просто.

Це лише один приклад терпіння, планування і винахідливості. Я дуже собою задоволена. У мене є ще три години, доки дістануся лісистого плато Озарк у штаті Міссурі, а також свого пункту призначення — невеличкого архіпелагу котеджів посеред лісу, що приймає готівку за потижневу оренду й має телевізор. Просто обов'язкова вимога. Планую відсиджуватися там тиждень-два. Не хочеться бути в дорозі, коли вибухнуть новини, і це останнє місце, про яке подумає Нік, коли здогадається, що я переховуюся.

Цей відрізок траси справді огидний. Центральноамериканський занепад. Ще двадцять миль — і я на узбіччі помічаю залишки самотньої родинної заправки. Вона порожня, але не забита дошками, а коли я під'їжджаю ближче, то бачу, що двері жіночого туалету відчинені навстіж. Я заходжу. Електрики немає, але є дзеркало в металевій оправі, й вода ще тече у крані. Під пообіднім сонцем, яке пече, наче в сауні, дістаю з сумочки ножиці й світло-каштанову фарбу до волосся. Відчикрижую чималий шмат волосся. Усе біле складаю до поліетиленової торбинки. Шию обвіває вітерець, і голова стає легкою, наче повітряна кулька. Кілька разів повертаю голову, щоб насолодитися цим відчуттям. Намащую фарбу, перевіряю час на годиннику і стовбичу біля дверей, оглядаючи милі й милі рівнин, нашпигованих фаст-фудами й мотелями. Я навіть чую тужливий клич індіанців. (Ніку б не сподобався цей жарт. Вторинний! А потім він би додав, що слово «вторинний» — це критика, тож воно саме по собі вторинне. Мушу викинути його з голови, бо Нік навіть за сотню миль не дає мені спокою).

Я мию волосся у раковині, від теплої води обливаючись потом, а відтак повертаюся до авто з волоссям у торбинці та сміттям. Дістаю старомодні окуляри у тонкій оправі та, поглядаючи у дзеркало заднього огляду, знову посміхаюся. Ми з Ніком нізащо б не одружились, якби у мене був такий вигляд під час нашої першої зустрічі. Всього цього можна було уникнути, якби я була не такою привабливою.

«Пункт №34: Змінити вигляд». Виконано.

Я не зовсім упевнена, як воно — бути Мертвою Емі. Намагаюся зрозуміти, що це все означає і на кого я перетворилася за останні кілька місяців. Гадаю, я стала ким завгодно, тільки не тим, ким була. А ким я була? Неймовірною Емі. Мажоркою з вісімдесятих. Любителькою фризбі та пластівців, а ще соромливою простачкою і дотепною досвідченою версією Одрі Гепберн. Іронічною кмітливицею і гіппі (це остання версія любительки фризбі та пластівців). Крутою дівкою, і коханою дружиною, і некоханою дружиною, і мстивою знехтуваною дружиною. Коротше, Емі зі щоденника.

Сподіваюся, вам сподобалась Емі зі щоденника. Вона й мала всім подобатися. Такі, як ви, мають її полюбити. Її легко полюбити. Я ніколи не розуміла, чому це вважається компліментом. Та все одно. Гадаю, записи вийшли вдалими, а це було непросто. Я мала залишатися милою і дещо наївною. Жінкою, яка кохала свого чоловіка і помічала деякі його вади (інакше вона буде повною розмазнею), але була чесно йому віддана, а тим часом вела читача (радше копів, бо я так чекаю, коли вони все це знайдуть) до висновку, що Нік справді планував мене вбити. Так багато підказок чекає на розкриття. Так багато сюрпризів попереду!

Нік завжди насміхався з моїх нескінченних переліків. («Так наче ти сама себе позбавляєш задоволення, бо завжди ще щось очікує на вдосконалення, замість просто насолоджуватися моментом»). Але хто ж тут переможе? Я, бо мій перелік, той майстерний план під назвою «Намахати Ніка Данна», був надзвичайно деталізований — це був найповніший, найретельніший перелік в історії. У моєму переліку було навіть «Створити щоденник з 2005 по 2012 рік». Сім років ведення щоденника, не щоденно, але принаймні двічі на місяць. Ви хоч уявляєте, яка для цього необхідна дисциплінованість? А здатна на таке Крута Дівка Емі? Здатна досліджувати щотижневі події, звірятися зі своїми старими записниками, щоб переконатися, що не забула нічого важливого, а потім реконструювати реакцію Емі зі щоденника на кожну ту подію? Це було здебільшого весело. Я чекала, поки Нік поїде на роботу чи вирішить зустрітися зі своєю коханкою — з тією хвойдою, що вічно пише повідомлення, жує гумку, носить акрилові нігті та спортивні штани з логотипами на сраці (вона не зовсім така, але могла би бути), далі я наливала собі кави чи відкорковувала пляшку вина, обирала одну з тридцяти двох різних ручок і трішки переписувала своє життя.

Під час виконання цього завдання я наче трохи менше ненавиділа Ніка. За мене це зробить легковажна Крута Дівка. Інколи Нік приходив додому, відгонячи пивом чи дезінфектором, яким мастився після злягання з коханкою (це все одно ніколи повністю не перебивало той сморід, бо, мабуть, її піхва страшенно гірка), винувато посміхався та ставав милим і жалюгідним. Я майже починала думати: «Я на це не піду». А потім — як уявлю його з нею, одягненою в стриптизерські стринги!.. Ця дівка дозволяє йому принижувати себе, бо вдає Круту Дівку, вдає, що любить мінет, футбол і налигуватися. І тоді я думала: «Я заміжня за імбецилом. Я заміжня за чоловіком, який завжди обиратиме саме це, а коли знудиться зі своєю тупою лярвою, то знайде іншу. Вона теж вдаватиме з себе Круту Дівку, і йому ніколи не доведеться напружуватися».

Моя рішучість посилилася.

Всього було сто п'ятдесят два записи, і не думаю, що коли-небудь втрачу голос тої Щоденникової Емі. Я виписувала її дуже ретельно. Вона створена, щоб подобатися копам і публіці, якщо уривки щоденника опублікують. Люди мають читати цей щоденник, наче готичну трагедію. Чудова добра жінка, у якої все життя попереду і яка має все, обирає не того партнера і жорстоко за це розплачується. Вони просто мусять мене полюбити. Полюбити її.

Батьки, звісно ж, хвилюються, але як можна їх жаліти, коли ці люди зробили мене такою, а потім покинули? Вони взагалі ніколи не цінували той факт, що заробляли гроші з мого існування, тож я мала отримувати роялті. А, висмоктавши мої гроші, ці «феміністичні» батьки дозволили Ніку загнати дочку в Міссурі, наче якусь кріпачку, якусь наречену-з-інтернету, якусь власність. Вони подарували мені клятий годинник із зозулею, щоб я пам'ятала їх там. «Спасибі за тридцять шість років служби!» Вони заслуговують думати, що я мертва, бо фактично прирекли мене на цей стан: без грошей, без домівки, без друзів. Вони теж заслуговують страждати. Якщо не можете піклуватися про мене за життя, то наче вже перетворюєте мене на мертву. Так само як і Нік, який нищив мене і відмовлявся від мене по шматочку за раз. «Ти занадто серйозна, Емі. Ти занадто правильна, Емі. Ти занадто все ускладнюєш. Ти занадто все аналізуєш. Ти вже втратила почуття гумору. Емі, ти змушуєш мене почуватися нікчемою. Емі, ти змушуєш мене почуватися поганцем». Він бездумно відтинав від мене цілі шматки: незалежність, гордість, самоповагу. Я віддавала, а він забирав. Він мене розбазарив.